Коли я пізнаю когось ближче, коли вже стає зрозуміло, що цей хтось вже ніколи не буде просто кимось невизначеним, бо його вже неможливо забрати навіть викинувши, мені стає потрібним дізнатися принаймні дві речі. По-перше, треба подивитися на ножі цієї близької людини. По-друге, хочеться знати, які лікарські засоби вона тримає в аптечці на щодень.

Ножі і таблетки – найцікавіше, що є у людей. Такі собі межі, краї рамки, в яку вміщається пояснення того, як люди балансують між двома протилежностями – культурою і цивілізацією.

Два скорочені до точки полюси, що демонструють початок без кінця і кінець без продовження.

Мистецтво виживання, затиснене у промінь (все ж таки промінь, а не відрізок), який – немов стрілка трансформатора – гойдається і тремтить між божественним і диявольським, між свободою і страхом, між вдячністю і безпорадністю.

Ніж – це продовження людини, видовженість її думки, винахід безлічі виходів.

Таблетка – закінчення самостійного мислення, приреченість на відмову від себе, поглинання готового рецепту. Якщо таблетка – це консерва, то ніж є відкривачкою.

Ножем людина сама робить те, що не може зробити сама.

Таблеткою людина сама не робить того, що мала би зробити сама.

Ніж – це культура, що означає розвиток. Таблетка – цивілізація, тобто виховання. Тобто не мислення, а запам’ятовування, не творення, а споживання.

Взявши до рук ніж, ми починаємо якусь дорогу, робимо той перший крок, з якого шлях починається. Чистимо, наприклад, картоплю, щоби зварити зупу, або розрізаємо конверт, аби прочитати найважливішого у житті листа. Або розрізаємо шнур, який не дає зробити щось інше. Починаємо дорогу, прийнявши зроблене попередніми поколіннями, які дали нам інструмент і уявлення про точку, з якої можемо починати, не тратячи зусилля на вихід від нуля до цієї точки.

Взявши у руки таблетку, ми зупиняємося на стадії капітуляції. Ми стаємо нікчемними, бо так виховані, бо так треба, бо ми чемні. Цивілізованість не залишає місця навіть для власних страждань. Все передбачено і так написано, все вже зроблено і слухай сюди. Ковтни і чекай, що буде. Якщо ти чемний, то буде те, чого тобі не доведеться робити.

З ножем завжди є шанс. З таблеткою – тільки те, що збудеться або ні.

Ножі виказують правду. Вони не приховують того, який ти є, на що здатний і куди ідеш. Натомість таблетки завжди брешуть, навіюючи тобі свої уявлення тебе. Ножі дають тобі твій час, забираючи його у тебе. Таблетки забирають твій час, даючи собі свій.

Якщо діти беруться за ніж, вони розвиваються, продовжуючи розвиток. Коли ж беруть таблетки, то вже не належать собі, а стають завершенням чиєїсь програми.

Тому я звертаю увагу на чиїсь ножі і аптечки. Нема що приховувати – люблю нагострені ножі і аптечки без таблеток. Може, це випадковість, парадокс, але так трапляється надто часто: власникам нагострених ножів переважно природніше довіряти, ніж споживачам таблеток. І це завжди якось пов’язано з тим, що перші самі більше довіряють Богові.

Як ще один аргумент до свого тесту пам’ятаю дві хрестоматійні історії. Про Алена Бомбара, який мав лише ніж і з ним дав собі раду, перепливши на надувному човні Атлантику. І про радянських матросів, які померли від голоду на баржі, повній консерв, бо не мали нічого, подібного на ножа.

 

Тарас ПРОХАСЬКО