Днями

СОБАЧКА

Спілкувався я з художниками однієї дизайн-студії. Напевно, всім знайома вічна проблема спілкування виконавця з замовником:

– В цілому непогано, але отут би, може, краще не так, а отак?

Через день:

– Ні. Стало ще гірше. А може, ось так?

І т. д. і т. п. Всі спроби художника подискутувати, кажучи “я краще знаю” або “так я вже пробував”, безрезультатні. Замовник платить гроші, і він хоче продемонструвати вказівний перст. Така специфіка роботи. А тепер власне історія. Працював у цій студії один художник, який на кожну завершену роботу перед тим, як показати її замовнику, ляпав собачку. Ця собачка абсолютно не підходила там ні за стилем, ні за змістом. Потім довго сперечався, чи доречне зображення цієї тварини в загальній композиції. З трудом давав себе переконати забрати її. Ну, і після затяжної суперечки замовник, як правило, казав:

– Ну от. Все решта непогано, може бути. Приймаю.

 

Якось

ВІДПОЧИНОК

Олігарх збирається відпочити на Кіпрі. Спочатку туди поїхав його секретар. Ходить він з господарем п’ятизіркового готелю по пляжу.
– А це що?
– Як що? Галька.
– Галька – це неправильно, шеф не любить. Гальку прибрати, все посипати білим пісочком.
– Але ж це дуже дорого!
– Ми платимо! (Витягнув пачку готівки, розрахувався).
Наступного дня все посипано піском.
– А це що?
– Це ж море!
– Яке море? Брудна калюжа! Море почистити, камінчики прибрати, хвиля повинна накочуватись кожних 30 секунд на 55 сантиметрів.
– Але ви розумієте, це ж підводні інженерні роботи, дуже дорого!
– Ми платимо! (Витягнув пачку готівки, розрахувався).
Через два дні все так, як було замовлено.
– А це що?
– Це ж чайки.
– Ніяких чайок. Всіх забрати! Залишити дві, хай прогулюються по пляжу і у жодному разі не злітають.
– Але це ж така шкода екології, та ще й дресирування чайок…
– Ми платимо! (Витягнув пачку готівки, розрахувався).
Нарешті приїхав шеф. По чистому білому пісочку пройшов він до моря, поглянув на двох чайок, які поважно прогулювалися по пляжу, сів у шезлонг, вдихнув повними грудьми свіже морське повітря і сказав:
– Господи! Ну хіба ж таку красу купиш за гроші?

 

Колись

ВАГНЕР

У середині 50-х років в трупі Білоруського національного театру ім. Купали грала актриса Лідія Ржецкая. Вона єдина з усієї республіки мала звання народної артистки СРСР. А її дочка була одружена з досить відомим польським композитором, який приїхав перед війною з Варшави, за національністю євреєм на прізвище Вагнер. Як зять знаменитої актриси, він був прикріплений до лікарні для місцевого начальства, так званої “мінської кремлівки”. Якось довелося композитору лежати в цій лікарні. Палата була двомісна, і сусідом його був типовий радянський начальник середньої руки. Цей начальник не без подиву поглядав на музиканта, бо той своєю зовнішністю і манерами вирізнявся на тлі інших хворих, які належали до мінської номенклатури.

І от сусід запитав Вагнера:

– Ти хто за професією?

– Композитор.

– А прізвище у тебе яке?

– Вагнер, – відповів Генріх Матусович.

Це не справило на сусіда ніякого враження. Але тут, як навмисне, з репродуктора пролунав голос диктора, який анонсував:

– Композитор Вагнер. Увертюра з опери “Тангейзер”…

І зараз же вдарили потужні акорди…

Тут сусід повернувся до музиканта і з непідробним захопленням сказав:

– Ну ти даєш!

 

І взагалі…

Ця історія – чиста правда, хоча здається фантастичною. Була у нас “фазенда”, батьки згадали своє сільське коріння і завели корову, козу, курей і двох поросят. Але першим був кіт. Одного разу мати сидить втомлена, біля неї – кіт. Вона йому і каже: “От корова молоко дає, коза теж, кури яйця несуть, від свиней буде м’ясо і сало, а від тебе яка користь?” Кіт уважно вислухав матір і пішов. Через п’ять хвилин повернувся з мишею в зубах, підійшов і поклав її перед матір’ю. Ми були в шоці…