Цю місцину українці рідко обирають для туристичних мандрівок. Тим більше влітку, коли цілком логічно мріяти про відпочинок на березі теплого моря. Юрко Лютий, натомість, мріяв побачити Аляску і познайомитися з тамтешніми ковалями, які досі користуються давніми техніками роботи з металом. Ціле минуле літо франківчанин провів на Алясці, об’їздивши її на ровері уздовж і впоперек і викувавши собі чудесного ножа із ручкою з оленячого рога.

 

 

Аляска трохи нагадує Карпати, каже Юрко. Тільки гори вищі і скелястіші. Влітку на вершинах завжди лежить сніг. Часто трапляються озера. Викликають подив дерева, які невідомо як тримаються на скелях – здається, що зачепитися корінням насправді немає за що. Літо на Алясці нагадує травень в Україні: 18-20 градусів, зрідка припікає сонце, але найчастіше погода похмура.

Сьогодні золото на Алясці більше не видобувають. У столиці Аляски Джуно в самому центрі міста стоїть копальня, у надрах якої досі збережено 80% золота. Видобуток припинили, бо шахта розміщена неподалік від озера, з якого постачають у місто прісну воду. Крім того, ціна на золото за останніх півстоліття відчутно знизилась. Сьогодні на Алясці вигідніше продавати легенди про золото, ніж саме золото. Є спеціальні тури для туристів по намиванню золота. «Туристам дозволяють копати землю, потім намивати його і забирати собі те, що намили. Люди неймовірно тішаться, коли їм зважують знайдене ними золото. Там справді можна намити маленькі пелюсточки золота, але за сам тур і тих кілька крупинок люди платять кількасот доларів, що робить золото в десятки разів дорожчим, ніж його справжня вартість», – зауважує мандрівник.

Маршрут, яким йшли під час золотої лихоманки, називається «White pass» – білий прохід. Таку назву має популярний туристичний маршрут слідами золотошукачів. На початку ХХ століття вважалося, що побудувати там дорогу неможливо, тому для тисяч сміливців прохід між горами стежкою півметри завширшки був справжнім випробуванням. Йти доводилося снігами, весь вантаж несли на собі. Тепер по маршруту провели залізницю, тож туристам залишається лише уявляти, наскільки складно було долати цей відрізок шукачам золота. Про це нагадують численні хрести загиблим та спеціальний цвинтар шукачів. Багато з них померли від цинги.

«У період золотої лихоманки цим маршрутом пройшло майже три тисячі шукачів. З цих трьох тисяч знайшли золото людей з двадцять, з них лише шестеро знайшли стільки, що розбагатіли», – розповідає Лютий. Загалом за часи золотої лихоманки на Алясці видобули тисячу тонн золота. Поки всі шукали золото, один підприємливий американець вирішив не випробовувати долі, а заробляти своє «золото» на тих, хто шукає. Ідея буквально валялася під ногами. Усі ці люди хотіли їсти. Їжі було мало і вона була дуже дорогою. Він заснував «Золотий город» – ферму, на якій почав вирощувати овочі та фрукти і продавати їх шукачам золота.

«Румбарбар та салат там виростав нереальних розмірів. Я бачив їх на фото – справді вражає», – каже Юрій. Секрет у тому, що світловий день на Алясці влітку набагато довший, ніж у інших країнах. Темніє майже опівночі, а ночі короткі. «Зараз ця ферма стала туристичним об’єктом, на ній досі вирощують органічні овочі. Я там бачив табличку «Вибери собі два кущики салату за 3.50 долара», – розповідає він далі. Власники навіть не припускають, що хтось міг би взяти салат, але не залишити гроші. Мої друзі-ковалі з міста Кечікан удень працюють у брезентовому наметі а на ніч спокійно залишають усе обладнання, інструменти і вироби у цьому наметі, не переживаючи, що щось можуть поцупити».

Вразив літній табір для собак, які бігають в упряжках. Це величезне поле, на якому кількасот буд, розміщених за два метри одна від одної. Влітку собаки, фактично, на канікулах. Більшість собак безпородні, трапляються маламути. Табір функціонує як полонина, куди на літо пастухам здають худобу з довколишніх сіл. Влітку всіх охочих задля розваги катають в упряжці на колесах, яку тягнуть десять псів. Коли ці десять від’їжджають, решта двісті починають гавкати, бо вони теж хочуть бігати. Собак на Алясці дуже люблять. Дуже багато людей тримають їх вдома, їздять з ними в машинах. Псам, які взимку бігають в упряжках, надягають на лапи спеціальні капчики.

Аляска – це суцільні гори. Селища дуже розтягнуті, важко зрозуміти, чи поселення вже закінчилось, чи ще ні. Більшість міст Аляски виглядають так, як через 10 років буде виглядати Микуличин – маленький локалізований центр з купою різних магазинів і дуже розкидані гірські поселення. Одна дорога йде через усі райони міст і розтягується в його центральних частинах. Міста невеликі. Багато людей приїжджають на сезонні роботи, живуть у трейлерних містечках. Популярний вид заробітку – робота на рибних заводах. Краби і лосось – традиційна місцева їжа та сировина на експорт номер один. Дивно, але там взагалі немає ікри. Крім того, на Алясці завжди купа туристів, для яких працюють численні сувенірні крамнички, ресторанчики, організовуються різні тури.

Місцеве населення – переважно американці. Індіанців, ескімосів та алеутів у містах майже не побачиш. Вони живуть у своїх поселеннях глибоко в горах або на островах. «Мій знайомий, який займається різьбою по кістці, їздить до них на острови купувати сировину – бивні, китову кістку, кістку тюленя тощо. Заради кісток тварин ніхто не вбиває – їх можна використовувати тільки як викопні рештки. Ювелірні прикраси з кістки на Алясці охоче купують туристи. Найпопулярніші сувеніри – ковані ножі, часто з ручкою з оленячого рога чи кістки тюленя, а також індіанські тотеми”, – розповідає Юрій.

Один з популярних туристичних маршрутів – вглиб дикої природи. З підйомника, наприклад, можна побачити ведмедів. «Але диких звірів на Алясці залишилося не так вже й багато. Колись там було багато вовків, їх вирішили відстріляти, щоб розплодились олені. Коли розплодились олені, то й їх відстріляли. Оскільки чи не кожен мешканець Аляски має вдома рушницю, а її простори важкодоступні і неосяжні, в результаті там не залишилось ні багато вовків, ні оленів. Через це моя знайома, яка побачила поблизу містечка на дорозі дикого кота, кілька років нікому не розповідала про це – інакше хтось би одразу схопив рушницю і пішов шукати того котика», – каже Юрко.

Перед тим, як доплисти на омріяну Аляску і провести там чотири місяці, Юрко Лютий побував на Гаваях, у Мексиці, Уругваї, Чилі, Перу, Еквадорі та Аргентині: «Мої подорожі – це такий «середньовічний туризм». Це коли ти приходиш до капітана і кажеш: «Я буду робити все, що треба, тільки візьміть мене на корабель». Робота доволі стресова і її багато, день на кораблі нерідко починається о 4.30 ранку, але ти постійно можеш насолоджуватися новими містами, країнами і континентами, поки судно стоїть у портах. Якщо ти не був в армії, але можеш витримати такі навантаження, це дуже допомагає у житті».

Таким «середньовічним» способом Юрко плавав на Антарктику, Фолклендські острови, в Бразилію, на Карибські острови. «Подорожі навчили розбиратися у фізіогноміці: дивлячись на людину, можу розуміти, чого від неї можна очікувати, – каже мандрівник. – Спілкування з людьми різних культур приносить величезну насолоду. Американці дуже розслаблені, вони можуть посміятися з того жарту, на який українці образяться. Після таких мандрівок непросто повертатися до звичного ритму життя в Івано-Франківську.  Бракує простоти й іронії у спілкуванні». Українцям, зокрема франківчанам, каже Юрій, бракує відкритості – як до себе, так і до світу.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА