У павлівському лісі, там, де з-під землі струменить джерело, на окремо взятій території у кільканадцять квадратних метрів господарює весна. 

Розчистила собі від снігу галявини поміж дубами і дубочками, зібрала талі води в озерця у ярах і виямках, вибілила торішній охровий килим під деревами. Товстий шар тяжкого, бо вологого, напівзіпрілого листя пробивають, прошпортують, розсувають сотні стрілок підсніжників. Ще не вивільнені з полону зеленого листя, ще закриті їх білі бруньки, але вже обіцяють через кілька днів розпустити дзвіночки, розпростати пелюстки, розсіяти пахощі. 
„Мамо, я бачу тут вітер…” — здивувався п’ятирічний син. Свіжий і солодкий, вітер прилинув просто з квіткових острівців. Бризнув у лице, скуйовдив волосся, напнув діафрагму і помчав далі лісом. „Це сюди із міста втекла весна”, — зробив відкриття чоловічок. І опустився на колінка, щоби впіймати її запах — гіркувато-солодкий запах квіток, які вивільняються з-під мокрого теплого листя.