Не можу гарантувати абсолютної точності порівнянь і збігів, але цього ж і зовсім не потрібно. У вільних асоціацій своя точність, а паралелі тому і паралелі, що вони не одне і те ж. До того ж, хай все і повторюється вічно – ніколи нема тої самої води.

Щодо асоціацій, то минулий рік дивовижно нагадував мені українську ситуацію 1942 року. Тодішнє українське життя розшаровувалося у двох площинах, кожна з яких розгорталася у своєму вимірі, а їхні точки перетину супроводжувалися болем, жахом, підлістю, розпачем і приреченістю.

Нові німецькі окупанти опановували Україну, розбудовували свої інституції, вертикалі влади і європейську законність. Помимо того, що десь була війна, тоталітарна бюрократична машина домагалася покращення. Поруч з жорстокістю процвітала абсурдність. Німців цікавив лад, економічне зростання, а у перспективі – нормальні життєві умови для покірної робочої сили.

Українці натомість займалися виживанням. Це було відносно просто зробити, виказуючи лояльність до нової системи. Виживання цікавило і окремих людей, і сім’ї, і чисельні громадські організації. Можна було жити навіть у цьому абсурді і тоталітаризмі, якщо дбати про себе і про ближніх. Найголовніше – не бути близько від тих, які з різних причин були схильні чинити опір або були визнані винними і гідними покарання.

Хоч і без реального опору і вини наразитися на неприємності було дуже легко. Тому що нові господарі країни вибудували стосунки своєї площини із корінним населенням на принципах безсумнівної зневаги і зверхності. Законність законністю, але постійна загроза власній гідності важко вкладається у свідомості людей, котрим говорять про законність ті, хто цю законність придумав.

Вже наприкінці року виявилося, що нова економічна політика не була ефективною. Окупантам довелося просто забирати щораз більше і карати щораз нервовіше. І власне це привело до стихійної силової самооборони, адекватної методам влади. Невдовзі селянська самооборона вийшла за межі окремих сіл, організувавшись у повітах та цілих районах. Менше, ніж через рік у такий спосіб скристалізувалися перші підрозділи УПА.

Якраз дуже подібні речі відбувалися в Україні і цього року. Хоча окупація не німецька, вона все ж є окупацією чужих. І двоплощинна реальність сучасної Української держави надзвичайно подібна на принципи стосунків у німецькому тоталітаризмі, принесеному в Україну кілька десятиліть тому.

Тож найбільшим результатом цього року я вважаю появу в українському суспільстві такого домінуючого відчуття, що лояльність вичерпується, що адекватний самозахист просто необхідний для збереження гідності. І що гідність – це найголовніше. У самозахисті, врешті, допустимі різні помилки – від того, що згинеш, до того, що «перевищиш необхідні міри». Але можливі помилки у цьому випадку менш важливі, ніж збереження людськості.

І власне тому мені здається або хочеться вірити, що у наступному році до цієї самооборони додасться ще і певної артистичності. Бо сучасне мистецтво, як це не дивно, дає найбільше можливостей для потрактування і відображення, пізнання реальності. І, відповідно, впливу на дійсність. Цього разу має бути іронічно, вільно, відкрито, винахідливо і фантазійно, але так само безстрашно, як і у сорок третьому. Не важливо, чим це може закінчитися, якщо не думати вічно про кінець.

Як короткий конспект своєї віри мушу згадати щасливий момент з минулого життя. Якось у дев’яностому році кілька студентів пікетували київську адміністрацію. Їх арештували і забрали до тюрми. За якийсь час у тому ж місці стояло стільки ж студентів, яких теж арештували. І тоді зібралося кілька сотень молодих людей, які приїхали до Києва для того, щоби стати у тому місці, бути арештованими і забраними до тюрми. Кожен з радістю чекав своєї черги, свого виходу на фатальне місце. І ніхто з них уже нічого не боявся. Всі розуміли, що артистичним способом можна довести абсурд до такого абсурду, з яким система не може собі дати ради. Навіть кулемети перегріваються… Найбільшою радістю було те, що у КПЗ, якою прийнято лякати субтильних інтелігентів, їх набралося стільки, що настав час лякати ними.

Тарас ПРОХАСЬКО