Інсбрук схожий на Івано-Франківськ, якому вдалося не зазнати Першої світової війни, совітів, перейменування та незалежності (вірогідно, про щось таке вже говорив Юрій Андрухович, небезпідставно закоханий у Тіроль). Та сама провінційна затишність, гірська атмосфера і центральноєвропейська архітектурна спадщина невеличкого інненштадту – внутрішнього міста. Коротше, все те, що створюється католицизмом, традицією та дотриманням законів. Власне, Інсбрук цілком міг би бути містом-побратимом Івано-Франківська, але важка карма пов’язує столицю Прикарпаття побратимськими відносинами не із столицею Тіролю, а з Сєрпуховим, Московської області.
Інсбрук схожий на Івано-Франківськ у всьому, що стосується спільного минулого – і так само відрізняється від нього окремим теперішнім. Франківськ не Інсбрук саме тому, чому Україна – не Австрія :). Хоча і могла б бути нею, якби українці виявилися трохи меншими рагулями і трохи більше поважали себе та один одного.
Можна щиро бажати наглої смерті всій Верховній Раді включно із Кабміном та Адміністрацією президента, але давайте відверто подивимося на себе – наскільки кращим за них є «маленький українець»? Попри всю неприязнь до діючої влади, треба визнати – не вона винна у більшості наших проблем. Це не депутат Верховної Ради (і навіть не районної) карябає цвяшком слово «Х?№» на стінці ліфту; не міністр включає шансон у франківських маршрутках та таксі; і не працівник Адміністрації скидає сміття на берег Бистриці. Це все робиш ти, маленький українцю. Все решта – як-от корупція, беззаконня чи погані дороги – лише похідні. Це твоє жлобство, одвічне пристосування і бажання жити тільки для себе робить Україну тим, чим вона є – європейським бантустаном.
Позбавлені самоповаги, ми не заслуговуємо і на повагу зовнішню. Транснаціональні компанії не вважають за потрібне робити свої сайти українською – і ми погоджуємося з цим, «прачітаєм і на общєізвєстнам». Консульства країн шенгенської угоди в Україні схожі на поліцейські відділки – і ми готові перетерпіти, догідливо перебираючи мільйон папірців, серед яких найбільш запопадливі тримають також довідку від проктолога. Більшість українських люмпен-націоналістів мріє працювати на будівництві у Москві (а буржуазних – отримати грантик від ФСБ). На цьому тлі українська влада є лише продовженням нашого ставлення до самих себе. І наша головна претензія до неї не в тому, що вона зажерлася. А в тому, що для нас немає місця на її святі життя.
Одного разу в купе поїзду Київ-Івано-Франківськ моїми попутниками виявилися троє хлопців з Надвірнянського району, які роблять ремонти у Києві. Вони їхали додому, сповнені грошей та очікувань пиятик із друзями. Тому почати вирішили ще з потягу.
Від хлопців традиційно смерділо давно не праним одягом, а горілку вони також традиційно запивали пивом. З телефону бадьоро лунав російський шансон, іноді розбавлений гуцульською попснею. Хлопці (вже не вперше) пили за станцію призначення – Івано-Франківськ.
– Давай, братішка, – сказав один, – за Франківськ!
– Давай ліпше за нас, зьома, – відказав йому другий.
– Так Франківськ – це ж і є ми! Шаріш?! – відповів перший і зригнув на підлогу.
Івано-Франківськ міг би бути подібним до Інсбруку. Але не буде. Розум примушує мене додати тут слово «ніколи». Надія – каже, що можна спробувати поставити «довго».
Дмитро Бушуєв
(Інсбрук)
Палій Юлія 
Деркачова Ольга 
Рязанцева Яна 
Магда Євген
Макиавелли говорил, что народ заслуживает своё правительство. И он прав.
Печально, но факт. Правитель бы нашелся умный, да население слишком глупо, чтобы им воспользоваться. Им Витя люб, шо один, шо второй.
Звідки тобі знати про маршрутки Франківська, якщо ти в них не їздив?
Саме так: Інсбрук – не наш Франківськ, (відповідно: Австрія – не Україна) і це ,років так, з десять тому, добре зрозуміли усі можновладні і багаті люди нашого міста та й почали потихеньку купляти там нерухомість
А ти, братчику, трохи більше покатайся запльованими приміськими електичками Гамбурга, походи ввечорі по робітничих районах та почитай написи на стінах. Може напишеш про Гамбурго-рагулівськ, місто, що могло би бути містом-побратимом Івано-Франківська?
Автор статті напевне судить по собі… Пише: “ми не заслуговуємо поваги”, отже відносить себе до такої категорії людей, які не заслуговують поваги. Є різні люди і в Україні і за їїмежами, але я впевнений що більшість українців хороші Люди!
Ооо, особливо вищенаписане стосується наших закомплексованих та малообізнаних журналістів, які ні в чому не розуміються і змушені писати вищенаписаний нафантазований шлак.
“Першу партію галичан і буковинців — «русофілів» пригнали у Талергоф (АВСТРІЯ) солдати грацького полку австро-угорської армії від 4 вересня 1914 року. До зими 1915 року у Талергофі не було бараків. Люди-в’язні лежали на землі під відкритим небом у дощ і мороз.”
От яку демократію ми втратили, панове!
А ось про вибори до “віденської ради” – автрійського парламенту.
Якщо русини хотіли мати свого “посла” (депутата), то виборця чекала приблизно така “процедура”:
“— Та ви не бійтеся, Йване, нічо. То, адіть, я голосую на посла, а там б’ють.
— Знов б’ють,— перебив Іван,— а казали, що цих виборів не будуть бити.
— Ой не будуть! — відповів Панько.— Мені вже осьде шістдесятий і другий рік минув, а ще мене ніхто так у писок не втяв, як сьогодні якась латка. Бог би його тяжко скарав! Та писок байка, але жандар замахується кольбою до голови. “
Лесь Мартович, “Хитрий Панько”.