«GrozovSka Band» – це свіжий сольний проект Олени Грозовської, вокалістки популярної групи «Сонцекльош». Новий проект Олени, крім добре відомих хітів «Сонцекльоша», всього за півроку свого існування встиг представити українським меломанам добрий десяток нових пісень. Їх тепло зустріли і публіка, і критика.  Колектив уже встиг пограти на українських фестивалях та навіть потiшив своєю творчістю слухачів далекої Британії.

«GrozovSka Band» – це, мабуть, найяскравіше українське етно-кабаре. Музика “GrozovSka Band” – нещадний мікс з джазу, латиноамериканських мотивів, балканських, українських і циганських мелодій. Ця музика повертає любов, знаходить нових друзів, знімає стрес і наповнює щастям. На концертах ноги самі просяться в танець, вороги стають друзями, а почуття спалахують з новою силою.

Поза сценою Олена Грозовська — мистецтвознавець. Має дві вищі освіти. Фундатор унікальних мистецьких виставок та заходів, а також засновник журналу «Антиквар».

 

– «GrozovSka Band» – нова формація, що утворилася на основі «Сонцекльошу». Дві групи на місці однієї – це стилістичний конфлікт чи розширення ідеї і впливу?

Це, радше, закономірний процес відокремлення, відбруньковування, коли вичерпується резервуар спільної творчості і кожен навпомацки рухається далі. Я щаслива, що зі мною залишаються талановиті люди, з якими ми створювали «Сонцекльош», та дуже радію новим музикантам, які вносять свою унікальну ноту в загальне звучання. Це чудова школа для кожного з нас – джазових, вуличних, ромських музикантів: можливість діалогу, обміну музичними ідеями, шанс не зашкарубнути у професійному «панцирі», не застигнути в звичних рамках. На сьогодні «GrozovSka Band» – це невеличкий оркестр психів-експериментаторів, що з однаковою віддачею грає як в престижних залах, так і на вулиці; спільнота надзвичайно різних і через це дуже цікавих один одному людей.

 

– Ти мистецтвознавець за фахом. Наскільки професія допомагає тобі в самовираженні на сцені і в чому саме?
Мистецтвознавство – дисципліна теоретична і, як на мене, до музичної практики має опосередковане відношення. Принаймні в моєму випадку це так: дві автономні особи в мені – раціональний мистецтвознавець і співачка. Коли я створюю мелодію або співаю на сцені, я не теоретизую.

 

– У «GrozovSka Band» дуже професійні музиканти. Як вдалося об’єднати їх, на основі якої мотивації, чим ти їх принадила?

Гадаю, відповідь лежить в площині людських стосунків. Ми цікаві один одному як люди і як музиканти. Багато часу проводимо разом, можемо годинами імпровізувати, і найчастіше саме під час таких сесій і народжуються нові композиції. Тому наш теперішній склад не є результатом якоїсь спеціальної селекції. Просто разом зібралися люди, інфіковані музикою. Це свого роду манія, яка не завжди позитивно соціально забарвлена. Тут досить своєрідна система пріоритетів, ці люди не завжди дисципліновані, їхнім сім’ям часом нелегко в матеріальному плані, але їм складно якось подолати свою одержимість. Та саме у таких людей є чому повчитися. З ними не завжди легко працювати, ми можемо сваритися, сперечатися, але довго один без одного не витримуємо.

 

– Сплав ретро, кабаре, джазу, балканської і циганської музики, латинських ритмів – це дуже гарячий мікс, актуальний сьогодні на світовій музичній сцені. Здавалося б, така музика має мати шалений успіх, і все ж таки «GrozovSka Band» не звучить з кожної радіоточки, та й концертуєте ви не настільки часто, як хотілось би. В чому проблема, на твою думку?

Почну здалеку, і тут-таки з мистецтвознавчого сленгу. У XIV-XVII ст. в Україні були поширені ранні «примітивні» портретні зображення: так звана «парсуна». Це такий «феодальний» жанр, в якому неповторні індивідуальні риси не занадто важливі, вони відступають на другий план, натомість акцент робиться на репрезентації статусу особи. На мою думку, повним сучасним аналогом феодальних парсунних портретів є абсолютно феодальний за суттю попсовий клiп.

Мета цих опусів є очевидною: демонстрація статусу, спроможності і повне нівелювання індивідуальності головного героя (героїні). І це, загалом, нормальна, століттями перевірена практика. Цілком зрозумілим є бажання юного створіння втерти носа суперницям, представивши з екрану нові імпланти. Спантеличує інше. Мільйони наших співвітчизників готові сприймати цей телевізійний продукт, ковтати черговий обридлий відеоряд, слухати музичну нісенітницю.

Поки мережеві ресурси не стануть переважним джерелом інформації, у тому числі музичної, ситуація на вітчизняній сцені радикальним чином не зміниться. Масовий телеглядач терпляче поглинатиме помиї, що вивергаються на нього корумпованими телеканалами. І найсумнішим чином ця ситуація позначається саме на якості масової популярної музики. Гурти ж, подібні до нашого, і на Заході з його розвиненою культурною індустрією є «нішевими». Інша річ, що подібні ніші там значно ширші і дозволяють існувати найрізноманітнішим чудернацьким колективам, деякі з яких згодом мають шанс стати трендсеттерами і розгорнути русло мейнстріму. В Україні ж навіть виживання подібних проектів вимагає надзусиль. Чи готові ми до них, покаже час. Наш колектив існує трохи більше півроку, безперечно, це замалий термін для підбиття підсумків. «GrozovSka Band» – проект не комерційний. Ми практично не витрачаємо грошей на його «розкрутку». Однак, так чи інакше, все більше людей дізнається про нас, у нас з’являється все більше друзів, що не може не надихати. Феодалізм – це ж не назавжди.

 

– Відчуття стилю – це те, що вас відрізняє від багатьох артистів. Як би ти описала стиль «GrozovSka Band» і в чому суть стилю взагалі?

Відчуття стилю для мене – це уважність до неочевидного взаємозв’язку речей. Те, що дозволяє римувати ті чи інші розрізнені естетичні феномени. Коли в дитинстві раптом відчуваєш, що конфігурація ілюмінатора ТУ-104 і форма оправи окулярів генсека Андропова якимось містичним чином пов’язані, ти на порозі відчуття стилю епохи (сміється).

У давньому Римі стилем називали загострену паличку, якою, як зараз гумкою, видаляли помилки з воскових дощечок. Якщо продовжити цю метафору, то можна сказати, що відчуття стилю – це те, що дозволяє видаляти, «стирати» наносні, другорядні речі і концентруватися на головному. Стосовно нашого стилю, в ньому, безумовно, присутня еклектика. Саме тому ми працюємо з таким різноманітним поетичним і музичним матеріалом: від народних пісень до класики української поп-сцени. Останнім часом зазіхаємо і на серйозну поезію. В нашому репертуарі з‘явилося декілька пісень на вірші Юрія Іздрика. З цих розрізнених речей, а також з уривків клезмерських мелодій, циганських наспівів, латиноамериканських ритмів і джазових стандартів ми й будуємо свій новий прихисток.

 

– Я знаю, що ти, крім усього, є ще й гарним живописцем. Яким чином тобі вдається знайти спільну мову з музикантами, якщо візуальні образи для тебе є не менш важливими?

Спільну мову шукати важко. Музиканти сахаються від мене, як чорт від ладану, оскільки я раз від разу намагаюся вмовити їх мені позувати. Праця натурника не з легких, а портрети мої деколи досить гротескні, тому зловити їх буває проблематично. Але я мужньо продовжую своє полювання, і у мене сформувалася вже ціла портретна галерея друзів. Коли набереться критична маса портретів, я обов’язково організую виставку і запрошу «фігурантів» пограти на відкритті.

 

– Що і хто на тебе впливає і наскільки ти потрапляєш під вплив?

Я, безумовно, потрапляю під вплив і легко зачаровуюся. Стосовно музики, це найширше коло жанрів і виконавців: від європейського ренесансу до поліфонічного співу пігмеїв. З українських гуртів мені найближча творчість «Перкалаби» і «ДахаБрахи».

 

– Наша розмова вийде в переддень Нового року і Різдва. Наскільки ти в своїй творчості живеш очікуваннями майбутнього, чи все-таки шлях для тебе важливіший за результат?

Звичайно, з часом і досвідом починаєш більше цінувати своє «тут і зараз», але мрії і надії на їх здійснення нікуди не зникають. Саме цього – мріяти, втілювати задумане і не забувати насолоджуватися сьогоденням – я б і побажала всім напередодні свят.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ