Акціонери колись найбільшого в області будівельного підприємства ЗАТ «Прикарпатжитлобуд» уже шість років оббивають пороги чиновників та правоохоронних органів. Люди живуть надією повернутися на роботу та покарати винних у розвалі підприємства.

Як згадують працівники ЗАТ «Прикарпатжитлобуд», останній будинок підприємство здало в експлуатацію 1997 року на вулиці Парковій, 18 в Івано-Франківську. Після того робітників скоротили, а підприємство залишилося тільки на папері. Наразі територія колишнього будівельного гіганта перетворилася на пустир, який обживають зграї безпритульних собак.

Дешеві метри

Нещодавно більше 50 акціонерів закритого акціонерного товариства «Прикарпатжитлобуд» зібралися на пікет під стінами облдержадміністрації. У керівництва міста та області вимагають розслідувати діяльність голови правління товариства Олександра Лучка. Вони стверджують, що саме дії керівника призвели до знищення підприємства.

ЗАТ «Прикарпатжитлобуд» було створене 1994 року на базі Івано-Франківського домобудівного заводу. «Колись це було дуже потужне підприємство, там працювало 5-6 тисяч людей, – згадує перший заступник міського голови Зіновій Фітель. – Та коли це все порозвалювалося, почали створювати відкриті-закриті акціонерні товариства, вони створили закрите акціонерне товариство. Потім почалася криза, яка сильно вдарила і по будівництву. Домобудівний комбінат будував тільки панельні будинки, не було обігових коштів, не було замовлень від держави, так потихеньку почало підприємство занепадати».

В активі «Прикарпатжитлобуду» чимало здобутків: підприємство спорудило музей «Писанка» в Коломиї, школу на 220 місць у селі Гута Богородчанського району, реставрувало Манявський монастир… Здавалося б, можна було сподіватися на розвиток, адже багатьом значно менш потужним будівельним компаніям це вдавалося. І замовників якось знаходили, і на ринку житло продавали.

На думку Фітеля, причин конфлікту між правлінням та акціонерами було кілька. «Об’єктивні – не було замовлень і завод просто не мав можливості вижити. Суб’єктивні – на стадії створення акціонерне товариство не зуміло організуватись так, щоб правління раз у рік звітувало, раз у п’ять років відбувалися звітно-виборні збори, як це передбачено законодавством», – зазначає перший заступник міського голови. Фактично це означає, що дії керівництва заводу були неконтрольовані.

Як згадують акціонери, до 1998 року збиралося правління підприємства, звітував директор. «Але з кожним роком голова правління Олександр Лучко почав багатіти, а підприємство впевнено йшло до банкрутства. Господарська та економічна діяльність товариства почали занепадати, працівники – звільнятися, виробництво – скорочуватися. Всі прибутки від діяльності спеціально приховувалися та йшли на придбання житла, рухомого та нерухомого майна для директора та його родини», – йдеться у скарзі акціонерів. Крім того, люди кажуть, що за 16-річну історію підприємства вони тільки один раз отримали дивіденди. І то цукром – по чотири кілограми на душу.

У скарзі люди нарікають, що керівник підприємства на себе або на своїх родичів відчужив приблизно 15 приміщень, які належали заводу. «Але найбільшу аферу провернули із приміщенням на Стуса, 13 б, де було наше будівельне містечко, – розповідає один із акціонерів Ігор Тиханський. – На другому поверсі були побутові кімнати, на першому приміщення орендував банк. Лучко переписав приміщення на жінку, а «Прикарпатжитлобуд» платив їй по 6 тис. грн. на місяць за оренду».

Як свідчать договори купівлі-продажу, приміщення по вулиці Стуса, 13 б «Прикарпатжитлобуд» справді продав Лучко Наталії Василівні. Зокрема, 230 квадратних метрів були продані за ціною 144,4 грн. за 1 кв. м., а 393 кв. м. – за ціною 200 грн. за 1 кв. м. Договори оформлені у червні 2004 року, коли середня ринкова ціна квадратного метра була приблизно 1400 гривень (!).

Акціонери також нарікають, що протягом 16 років на ЗАТ «Прикарпатжитлобуд» не збираються збори. Якщо ж оголошення про збори і розміщувалися у якихось ЗМІ, то ніхто з акціонерів не отримував особисто повідомлення, як того вимагає законодавство. Колишній член правління Ігор Тиханський оббиває пороги чиновницьких кабінетів з 2006 року. Каже, що, як і його однодумці, готовий повернутися на роботу на «Прикарпатжитлобуд», та страшить самосудом. «Люди вимагають, щоб він віддав накрадене, якщо не хоче тюрми або самосуду. Інакше ми зробимо самосуд», – говорить Тиханський.

Махлював, але ділився?

Директор підприємства Олександр Лучко всі закиди на свою адресу відкидає. Втім, коментувати обвинувачення скаржників відмовляється. «Я не хочу опускатися до їхнього рівня, якщо були якісь зловживання – це визначать правоохоронні органи і суд».

За словами Лучка, «Прикарпатжитлобуд» здійснює фінансово-господарську діяльність, передбачену статутом. Сплачує податки, не має заборгованості перед бюджетом та з заробітної плати. А на запитання, чи працює підприємство, відповідає: «Працює. Роботою займається».

Олександр Лучко не заперечує, що акціонери, які скаржаться по різноманітних інстанціях, були звільнені за скороченням штату. Втім, в умовах 90-х років, коли занепала більшість потужних промислових підприємств, дуже важко було вижити. У рази зросла нормативно-грошова оцінка землі й, відповідно, орендна плата за землю. Та основною причиною занепаду заводу стало рішення Держбуду України від 1997 року, яке заборонило виробництво великопанельних конструкцій. «А це було основним напрямом діяльності ВАТ «Прикарпатжитлобуд», – говорить Лучко.

За словами голови правління ВАТ «Прикарпатжитлобуд», фахові працівники підприємства давно знайшли роботу на інших підприємствах, а скаржаться ті, які звикли «добре жити і нічого не робити». «За період мого керівництва працівникам «Прикарпатжитлобуду» було безкоштовно надано 350 квартир. Де ще керівництво може похвалитися, що роздало так багато безкоштовних квартир? – говорить Лучко. – А скаржник Тиханський для покращення своїх житлових умов безкоштовно отримав аж дві квартири в період мого керівництва товариством». Крім того, працівники «Прикарпатжитлобуду» отримали у приватну власність квартири у двох малосімейних гуртожитках.

Щодо зборів акціонерів, то Олександр Лучко переконує, що у 2012 році двічі оголошувалися збори, та для їх проведення не вистачало кворуму. Саме тому, за словами Лучка, не виплачуються акціонерам дивіденди. «Вирішення питань про виплату дивідендів віднесено до виключної компетенції загальних зборів. Раз немає рішення зборів, значить немає дивідендів», – вважає Лучко.

 

Єдиний вихід – збори

«Їхнє спасіння в одному – зібрати збори акціонерів», – говорить перший заступник міського голови Зіновій Фітель. За бажанням, збори може ініціювати як правління заводу, так і 10% акціонерів. За словами Лучка, сьогодні є приблизно 3000 акціонерів. Скільки відсотків мають скаржники, він нібито не знає. Відмовляється сказати, скількома відсотками акцій володіє сам.

«Скільки є акціонерів – це знає один реєстратор. Реєстратор не має права оголошувати список акціонерів, і тому без скликання зборів акціонерів скаржники не можуть нічого зробити: ні переобрати голову правління, ні переобрати правління, ні щось розглянути», – каже Зіновій Фітель. Звичайно, відновити роботу «Прикарпатжитлобуду» неможливо. Але створити на базі підприємства якесь виробництво надія є.

Хоча акціонери скаржаться, що влада не зважає на їхні звернення, чиновники справді зацікавлені у зборах акціонерів «Прикарпатжитлобуду». Минулого року французька компанія «Сен-Гобен» виявила бажання побудувати в Івано-Франківську гіпсокартонний завод. Для реалізації інвестиційного проекту планували використати частину земель запасу Микитинецької сільської ради, частину території КП «Полігон» та частину ЗАТ «Прикарпатжитлобуд».

Міська влада готова була викупити частину майна товариства, щоб надати ділянку для будівництва заводу. «На одній із нарад ці акціонери пообіцяли, що власники 10% акцій підприємства оголосять збори. А облдержадміністрація та виконком готові були підключитися, щоб зібрати кворум. Там виробництво не відновиться ніколи. Але акціонери можуть отримати свою частку від продажу майна, – розповідає начальник міського управління економічного та інтеграційного розвитку Богдан Білик. І додає: – Куди б вони не зверталися, їм ніхто не допоможе, доки не зберуться докупи».

Марія ГАВРИЛЮК