Кожного Святого вечора маю святий обов’язок – терти мак. Округлий макогін роздушує маленькі зернини, як грішні душі, і вони пускають молоко на знак покаяння. Коричнева порожниста макітра стає чистилищем, а витончені узори на зовнішніх стінках – ілюстрованим шляхом до життя вічного, бо тільки у раю така краса може статися.

Дуже гарний день надвечір’я Різдва Христового. Немає сонця, тому й нема фляцавки. Та не надто холодно, бо хмарно. Але ввечері мають бути малі колядники, які світитимуть своїми голосами. Так гарно терти мак великим макогоном у стиснутій між колінами макітрі і знати про вечірню коляду, нічне Народження, завтрашню радість.

Так гарно, але так смертно. Вертаємося з батьками із цвинтаря. Пообтрушували з вінків налиплий сніг, помолилися. А бабуся лежить тихенько-глибоченько. А по цвинтарі люди – то там, то там. Сніги обмітають, уквітчають хрести смеречиною, прикрашають дощиком.

Вертаємося втоптаною стежкою. В лице морозно. Чи холодно бабусі? Її ж поховали в тонкому зеленому светрі (кептар з’їла міль). То були останні дні серпня. Бабуся на фотографії у кептарі.

Зі смерком вирубали світло. На Святвечір. «Хіба по-людськи?» – «Аякже! Розпинати по-людськи». Будемо вечеряти при свічці. На столі пиріжки з повидлом, риба смажена… Мама вже принесла з кухні до хати. Ще ліпить вареники з маком, і сестра помагає. Тато кутає маржину. Я один в хаті з цими наїдками. А не їв з учорашнього вечора, бо нині не можна. «Але ж чому не можна? Ніхто ж не побачить!» – «Бог побачить». – «Але ж Він нікому не скаже…».

Зі сходом першої зірки сідаємо вечеряти. Тато запалює свічку, молимося, беремо по великій ложці пшениці з маком, медом, горіхами, родзинками. Після пшениці можна їсти й інші страви.

Нарешті приходять малі колядники, провіщаючи Різдво Христове. Тоненькі дитячі голоски розливаються хатою, і душі родичів давніше померлих пританцьовують у вуглах. А велика ґадзуля вилазить з-під підлоги, поважно переміщуючи своє тіло, і всі знають, що то прабабця, тому набирають в окрему миску кожної страви і кладуть перед неї.

Прийшов з колядою і малий Руслан Петричуків. Затятий шибайголова, що проголосив Різдво Христове швидше за єпископів і обійшов у картонній короні і з картонними крилами вісім присілків. По дальших хатах ходив ще з обіду, а до нас недалеко, то і вночі не страшно.

Його тато живе у сусідньому селі і слухає, як колядують чужі діти, а матір віддає найдорожче і дозволяє на Святвечір їсти скоромне. Зайшовши до хати, Руслан проказує захриплим голоском: «Христос народився!» – і неможливо не повірити.

 

Василь КАРП’ЮК,

Поет, журналіст