Днями

ПЕРЕКАЗ

Одна моя знайома працює на пошті. Розповіла історію. Приходить недавно чоловік і просить відправити переказ. Ну, річ житейська, заповнюй папірці, вписуй адресу та ім’я одержувача, викладай суму і гуляй, Вася. Так, власне і сталося. На іншому кінці телеграфного дроту приходить за переказом дамочка, і виявляється, що в переказі вказано ім’я Олена, а її звати Аня. Все сходиться, крім імені. У таких випадках поштове відділення, в яке прийшли гроші, зв’язується з тим відділенням, від якого вони прийшли, і просить підтвердження й уточнення деталей. Надходить запит з Черкас: “Повідомте, мовляв, ім’я тієї панночки, якій був здійснений переказ від такого-то числа за таким-то номером”. Що робить пошта? Правильно – телефонує додому відправникові. А слухавку бере жінка. А її прямим текстом питають, мовляв, як звати ту дамочку, якій ви відправляли гроші? “Це помилка, – каже пані, – ми не могли відправляти, у нас і знайомих у цьому місті немає”. – “Як так? А Петренко Василь Іванович за цією адресою проживає?” – “Так, це мій чоловік!” – “Ну ось, а кажете, що не відправляли. Ось ви відправили…” – ну, і далі повний розклад: якого числа, з якого відділення, від кого, на яку адресу і кому саме. А ще через півгодини телефонує мужик. “Ви що, – кричить, – робите? Заклали мене на раз-два по повній програмі!” – “Та у вас тут нестиковка, – відповідають. – Ви написали ім’я Олена, а вона Анна. – То її звати Аня??

Якось

СПОВІДЬ

До церкви заходить старий і звертається до священика: “Я б хотів поговорити з вами сам-на-сам”. – “Ви хочете сповідатися?” – “Ну-у-у…” Сповідатися то й сповідатися. Старий і каже, що йому 86 років, його дружина померла 36 років тому і за цей час він жодного разу не мав сексу. Але два дні тому він прийняв одну таблетку віагри і провів всю ніч з двома молоденькими дівчатками. “Що ще?” – запитав священик. – “Це все”, – відповів старий. Священик здивовано: “Коли ви сповідалися востаннє?” – “Ніколи”, – відповів старий. “Чому?” – “Тому що я єврей”. – “Єврей??? А що ви робите в церкві і для чого ви все це мені розповідаєте?” – “Я такий щасливий! Я всім розказую!”

 

Колись

МОБІЛКА

Моя подруга, людина доброї душі, на строгу вимогу батьків придбала собі мобільний телефон. Це сталося тоді, коли телефони були великою рідкістю, а стільниковий зв’язок взагалі вважався чимось надприродним. Так от. Розважалась вона десь на природі, на березі мальовничого Дніпра, де повно атракціонів, маленьких дітей, собачок і, звичайно, ресторанчиків під відкритим небом. Але, на жаль, поняття “біотуалет” у той час було відсутнє і туалетом називалося дивне приміщення, яке колись було білим. У ньому витав просто вбивчий аромат, від якого забивало дух, і після його відвідин хотілося терміново піти в баньку. Моя подруга, звичайно, це знала, але чомусь таки пішла, прихопивши з собою новенький мобільний телефон – мабуть, щоб не загубити. І, природно, він у неї впав у дірочку в цьому туалеті, але там було неглибоко і вона якимось чином вивудила його звідти. За той час, поки вона намагалася витягти телефон, він увібрав у себе все те, що там залишало після себе людство за весь період існування цієї споруди. Витягла мобільний, слава Богу. Повернувшись до друзів, розповіла, що сталося. Всі дуже довго сміялися, але ж телефон не працює і що робити, ніхто не знав. Якийсь розумник порадив: щоб вибралась з телефону вся волога, йому треба полежати деякий час у цукрі. Моя подруга так і зробила – поклала телефон у торбину з цукром. Через день телефон не працював все одно, і тоді вона понесла його в сервісний центр. Приємний менеджер зустрів її з посмішкою і, взявши телефон у руки, поцікавився, чому він липкий. Подруга відповіла, що він лежав у цукрі. Менеджер посміхнувся ще ширше, вигукнув: “То він у вас солоденький” і лизнув пару разів телефончик. Треба було бачити обличчя моєї подруги. Але ще цікавіше було побачити обличчя менеджера, коли вона йому повідомила, що перед цим він годину валявся в лайні. Телефон таки не полагодили, але пам’ять про нього залишилася назавжди.

І взагалі…

Йде один буддійський учитель. Дощ проливний – а він без парасольки. Назустріч йде його учень. Учень: «Вчителю! Чому ж ти без парасольки і мокнеш?» Учитель: «Розумієш… У світі немає дощу. Він є тільки в мені, тому що так бачить моя свідомість…» Учень кидає парасолю на землю, стає просвітленим і йде геть. Учитель піднімає парасолю, розкриває її і каже: «Ну й дурень!»