Від роботи – нудить, від «половинки» – тіпає? Діти нервують, родичі дратують? Ще й сон «утік»: ввечері ніяк не заснути, а вранці з ліжка хоч будівельним краном підіймай… Може, то зимова депресія? Чи вже «криза віку»? Як дізнатися, що з тобою коїться, і як дати цьому раду, щоби не отруювати життя собі та іншим?

 

Відповіді на запитання допомагають знайти спеціалісти Івано-Франківської обласної психоневрологічної лікарні №3. Нещодавно тут відкрили консультативне відділення, в якому ведуть прийом лікарі-практики. Кожен, хто відчуває потребу, може звернутися в поліклініку – конфіденційно.

 

Де хробак сидить

Колишнє приймальне відділення обласної психлікарні на Чукалівці, як називають лікарняний заклад франківці, – тепер поліклініка. Біла зала, біля дверей – бамбетлі, на них люди. На стіні біля віконця реєстратури оголошення, що треба завести карточку, тож потрібне посвідчення особи. А як же анонімність? «Ваші дані зберігаються тільки у нас в поліклініці, – пояснює реєстратор. – Надалі ви спілкуєтеся лише з тим лікарем, який дає рекомендації. Якщо потрібно, будете спостерігатися. Якщо ні, то він зробить запис і поверне картку в реєстратуру. Інформація не поширюється, за місцем проживання не передається». Гаразд. Прийом ведуть лікар-психіатр і психолог. Спочатку приймає психіатр.

Світлий кабінет, за столом при комп’ютері – жінка в білому халаті. Лікар як лікар. Доброзичливе обличчя, уважний погляд. Посміхається, вітається. Розпитує, як звати, де живу, чи працюю. Цікавиться: «Що з вами сталося?» На її бейджику вказано: Наталія Володимирівна Шаповалова. Переходимо на ім’я й по батькові. Лікар м’яко ставить питання за питанням, і я цілком вільно розповідаю про складні ситуації на роботі, «вічні» проблеми вдома і те, як моя голова на все це реагує. Попри те, що зле, починаю розуміти, скільки ще є всього доброго. От із пам’яттю все гаразд, і з увагою, і емоції «правильні» – цілком, як виявляється, адекватні. І життя, здається, вдалося. А от намагання все тримати під контролем виснажує. Може, варто делегувати повноваження, щоби не провокувати нервовий зрив, натякає лікар.

Все, що стосується емоцій і реакцій, проговорено. Далі лікар розпитує про фізіологію: чи хочеться їсти і як саме; якщо нудить, то коли і як; чи не болить голова, чи не стискає в грудях тощо. Потім пояснює взаємозв’язок цих речей. Дратівливість і тривожність, так само як порушення сну і апетиту, – це наслідки. Треба знайти причину. Психіатр пропонує пройти психологічну діагностику. Погоджуюся.

Лікар-психолог Олена Геринович пропонує сформулювати проблему – ту, яка принесена на розгляд «спеціалістам із питань душі». Вислуховує, а потім ставить запитання –  і з моїх очей несподівано ринуть сльози. От що значить професіонал, думаю, втираючись серветкою, яка є у психолога напохваті. От де, виявляється, хробак сидить. «Що означають ваші сльози?» – по-доброму допитується психолог. Зрозуміло, що відповідь потрібна не лікареві. Самому собі брехати в кабінеті психолога не годиться.

Ще через півгодини із відчуттям, ніби гора з плечей геть, залишаю і цей кабінет. Спеціалісти радяться. Та я вже усвідомлюю: щойно зазнала потрібної терапії. І це добре, що моя картка залишиться в цій поліклініці. Бо таки прийду у складний для себе час на прийом до лікарів, із якими можна побачити свої проблеми і спробувати їх вирішити. Діагноз? Маю нервово-психічне перенапруження. Треба зменшити інтенсивність праці і прийняти курс вітамінів для зміцнення нервової системи.

Що для психіатра свято

Консультативне відділення при обласній психлікарні №3, що на вулиці Медичній у Франківську, відкрилося місяць тому. Пацієнтів тут приймають лікарі-практики зі стаціонару. Такий прийом вважається вищим рівнем допомоги, тому що людина може сама звернутися до спеціалістів, пояснює заввідділення Наталія Шаповалова. Окрім того, тут проводять додаткові обстеження і уточнюють діагноз.

Наразі ця поліклініка при обласній психіатричній клініці – єдина в Західній Україні. «У нас в країні психлікарні не мали й не мають таких відділень, – каже головний лікар Мирон Мулик. – Хоч неофіційно консультативна допомога надається. Не секрет, що більшість пацієнтів зі стаціонару після того, як пролікуються, приходять знову до того самого лікаря. Ця ситуація всім знайома. А наші хворі – це, як правило, постійні хворі, це як сім’я. Тому практика консультацій була з 2001-го року. Відтоді – спочатку підпільно, потім переконуючи вищі інстанції  – ми почали запроваджувати елементи такої допомоги офіційно. Потихеньку прижилася…»

Потихеньку – це майже десять років. Тільки в 2011-му стало можливим звернутися до Міністерства охорони здоров’я з проханням дозволити відкриття консультативної поліклініки. Фактично вона запрацювала із серпня 2011-го, однак пацієнти приходили на прийом просто в стаціонар. Це створювало незручності. Тому офіційне відкриття поліклініки у спеціалізованому приміщенні лікарі сприйняли як свято.

«Щодня психіатри в поліклініці консультують від 18-ти до 25-ти пацієнтів, – продовжує Наталія Шаповалова. – Психологи приймають від 5-ти до 7-ми чоловік. Більшість людей звертаються самі. З різних причин не бажають іти на прийом до дільничних чи районних спеціалістів. Переважно шукають конфіденційності. Бо коли в районі людина стоїть під кабінетом, її може побачити хтось зі знайомих, односельців. На жаль, у нашому суспільстві візит до психіатра ще не вважається нормою. Навіть на рівні освічених людей є стійкі упередження до тих, хто звертається по психіатричну допомогу». Лікар розповідає «свіжий» випадок, коли в стаціонарі лікувала депресію головбух великої економічної структури. Її з розумінням відвідував начальник. Однак після того, як жінка поправила здоров’я і виписалася, шеф звільнив її – мотивував хворобою.

«У тому випадку, коли людина звертається до наших спеціалістів сама, допомога є цілком конфіденційною, – пояснює завполіклініки. – Немає зворотного зв’язку між нашими лікарями і районними чи дільничними психіатрами». Зазвичай консультація не завершується одноразовим оглядом. Якщо пацієнт – на амбулаторному лікуванні, йому призначають терапію і контрольні візити. «Людина не залишається без допомоги і нагляду, – наголошує психіатр. – Спеціаліст контролює і коригує лікування, зустрічаючись із пацієнтом через 10-14 днів та через місяць».

Всі пацієнти, які скеровуються для уточнення діагнозу, проходять тестування у психолога. Психологічна діагностика допомагає лікарю-психіатру поставити точний діагноз. Якщо лікар-психіатр бачить, що, крім медикаментів, пацієнту показана ще й психокорекційна робота, то в поліклініці з ним проводять заняття.

Інакше, ніж ми розуміємо

«Хочемо подолати стереотип, що психіатричні лікарні є для того, щоби ізолювати чи утримувати людей, – наголошує головний лікар Мирон Мулик. – У себе проводимо реформу вже 10 років. Працюємо, щоби створити дитячу поліклініку. У дитячому відділі було 60 ліжок, залишилося 20. Решту замістили консультативним прийомом. Через рік-два відкриємо відділ. Готуємо для цього молодих лікарів – відправляємо вчитися за кордон, де вони бачать добру практику. Наприклад, до Польщі – там була дуже подібна ситуація до української, але за два роки вони пройшли медичну реформу. І тепер – далеко попереду: працюють на основі страхової медицини».

Лікарня тривалий час співпрацює з колегами із польського міста Ополє. Стажування у тамтешніх психіатричних клініках пройшли 10% персоналу, переважно молоді спеціалісти. Це дозволило запровадити новації з європейської психіатричної практики. Наприклад, змінити одностатеві відділення на змішані. «Окремі чоловічі і жіночі палати, – пояснює Мирон Мулик. – Теж спочатку був опір «згори». Але побачили, що ніхто ні на кого не вискакує. Натомість жінка випрямляється, якщо чоловік поруч. І чоловік іде бритися та чистити зуби…»

Ввели терапію зайнятості. «Це не примусова праця, коли хворі шиють рукавиці чи в’яжуть віники, як було раніше, – відзначає пан Мулик. – Це творчі заняття інструктора з пацієнтами». Хворі майструють, вишивають, тчуть і плетуть із бісеру, малюють і ліплять із тіста. Всі разом створюють картини. Одну з таких можна побачити в кабінеті головлікаря.

Зараз готують до відкриття гобеленову майстерню. Нещодавно запровадили «чоловічий» меблевий тренінг. «Брошнівська фабрика надала лікарні матеріал як благодійну допомогу. Ми плити розкроїли. Докуповуємо фурнітуру. Хворі з інструктором складають меблі. От у нашій поліклініці всі меблі зроблені руками пацієнтів. Знаєте, як вони цим пишаються!» – розповідає головний лікар.

У травні в лікарні має бути відкрите «відділення гострих станів» для хворих з усієї області. «Це пацієнти, які в хворобливих станах є небезпечними для себе і для інших, – конкретизує пан Мулик. – Не секрет, що в таких випадках практикується примусова госпіталізація. Частина хворих потребує спецізоляції – за три дні ми повинні зняти гострий психоз. Для цього, і це відомо, потрібні спеціальні умови. У цьому відділі передбачений блок інтенсивної ізоляції з лікарняним обладнанням, яке не принижує гідність людини. Два комплекти такого сертифікованого медобладнання вартістю більше тисячі доларів кожен нам передали польські колеги…»

Щоби не принижувати гідність людей, передовсім своїх близьких, варто не ігнорувати проблеми і прояви хвороби. Краще звернутися до лікаря тоді, коли можна обмежитися візитом до поліклініки. Не соромитися спеціалізованої допомоги, не чекати стану, коли треба йти в стаціонар, наголошує завідувач консультативного відділення Наталія Шаповалова. На що звертати увагу? «Передовсім на настрій наших близьких, – радить лікар. – У стресовій ситуації першим змінюється настрій людини. Вона відчуває пригніченість, тривожність, напруженість. Можуть з’являтися розлади сну, апетиту – або коли бажання їсти зовсім пропадає, або коли стає надмірним. На початках така ситуація не вимагає консультації психіатра. Але з людиною треба поговорити – поцікавитися, що сталося, що турбує. Коли ж ці явища наростають, тоді треба просити близьких усе-таки звернутися до лікаря-психіатра. Бо якщо депресивний розлад не почати лікувати, то 25% пацієнтів ризикують закінчити життя самогубством».

Останнім часом спостерігається тенденція до того, що психічні розлади молодшають, попереджує Наталія Шаповалова. До лікарів звертаються все більше молодих людей до 30 років, які переживають тривалі стреси і мають гостру реакцію на подразники в складних життєвих ситуаціях. Простіше кажучи, легко заходять у хворобу. «На тлі хронічного стресу, яким можуть стати фінансові проблеми, професійна нереалізованість, пошуки роботи, проблеми в колективі, побутові негаразди тощо, – розтлумачує лікар-психіатр, – навіть любовне переживання діє на людину інакше, ніж ми це розуміємо. Навіть за позитивного сценарію стосунків, коли людина повністю перебуває в стресі, а потім додається ще один стрес, психіка може не витримати і дати розлад». Тому, ще і ще раз наполягає Наталія Шаповалова, так важливо говорити з нашими близькими. Не замовчувати проблеми – проговорювати їх, шукати шляхи для вирішення. І не боятися зустрічей із психіатрами та психологами. 

Наталія КУШНІРЕНКО