Вісімнадцять років тому я працював барменом, а він був моїм клієнтом. Він, може, ніколи би і не був клієнтом якогось бару, якби не епоха бартеру. Він виконував якісь слюсарні роботи (доволі погано) у господарстві власника бару, а за це отримував платню у вигляді кількасот грамів теж не надто якісних напоїв у барі. З того часу змінилося дуже багато всього. Але одна річ залишається незмінною – проблема того, що робити з Україною, нині така ж пекучо-актуальна, як і тоді.

Мій клієнт був величезним експертом у цій проблемі. Він, принаймні, точно знав, що робити. Його ж проблема полягала у тому, що ніхто не збирався прислухатися до його рецепту. Треба визнати, він тверезо розумів, що Україна ще не достатньо доросла до того, щоби сприйняти його як президента. Тому свідомо не став балотуватися тоді, коли це було ще можливим.

Друге, що треба визнати, це те, що він передбачав, що я не ціле життя буду барменом, що я стану кимось таким, кому можна передати свої ідеї, бо я прорвуся до того, аби писати у газету. І, коли стане сутужно, розповім про це публічно. Тепер стало сутужно. Якби він не помер наприкінці дев’яностих, то був би здивований, що для багатьох людей проблема – що робити з Україною – не перестала бути проблемою.

Однак такий стан речей його б одночасно і втішив. Бо він вважав, що нема що робити з Україною з тими людьми, які знають, що робити. Вони собі роблять, і у них Україна була, є і буде. Їм нічого не треба, вони файні, але не цікаві для лідера. Лідер (тоді вважалося, що безсумнівним і єдиним лідером може бути тільки президент, тоді ще не знали, якими різними можуть бути президенти, і вважали, що це якась неймовірно важлива фігура, на якій все зав’язано) потребує власне тих людей, які сидять, думають і не знають, що ж робити, щоби Україна була великою. Щодо президента, то він був переконаний, що ним може бути тільки той, хто може правити. А правити, відповідно, може тільки той, хто хоче правити. Тільки правити. Він не має хотіти слави, влади, визнання, багатства, всіляких побічних речей, справедливості чи добробуту – таким гріш ціна. Треба хотіти правити. Він уявляв собі, що президент цілими днями має казати, як чинити у тій чи іншій ситуації усім своїм громадянам. Він має розділити свій час між двома заняттями – приймати усіх, хто хоче про щось порадитися, і їздити країною, заглядати у всі діри, безстрашно втручатися у складні ситуації і казати, як слід зробити.

Він порахував, що Україна не настільки велика, щоби власне такий президент встигав навести лад у переважній більшості життів (принаймні тих, хто не знає, що робити). Правити – від слова “правильно”, казав він. І готовий був цим зайнятися. Дивися, зауважував він, от чим сильні Польща і Чехія? Вони сильні тим, що там справжні президенти, які правлять. Просто у них зрілі народи – вони згодилися слухати електрика і драматурга, яким більше нічого не треба, крім того, аби їх слухали. Їх президенти не крадуть, не брешуть, не парадують, а кажуть, що робити, і всі то роблять.

Але його бачення суспільства базувалася на одній науковій теорії, яка примушувала його стримуватися від кар’єри президента, бо він розумів, що не все піде гладко. Мій клієнт був вдячний Гітлерові за один експеримент, який не міг собі дозволити жоден інший науковець. Він жив під враженням того, що Гітлер, бажаючи виправити націю, знищив стільки комуністів, злодіїв, божевільних, декадентів, а минув якийсь час, і вони відродилися у таких самих пропорціях. Як же ж тоді правити, коли навіть найрадикальніші методи не впливають на кількість людей, які не знають, що робити з Україною?  (Прикладом його радикальних методів може бути ідея вирішення проблеми наркоманії. Він вигадав таке, щоби обгородити величезну територію, завезти туди купу наркотиків і запропонувати всім охочим безкоштовно, безкарно і без обмежень вживати все, що хочуть, але зона ця має бути закритою, кожен, хто зайшов хоча б за одною дозою, вже не може звідти вийти. До того, як дізнатися про експеримент Гітлера, він вважав, що так можна викоренити наркоманію, даючи всім охочим щасливо померти. Пізніше припустив, що через якийсь час з’явиться така ж кількість схильних, і зрозумів, що наш народ демократичним способом президентом його не обере).

Народ треба готувати, казав він. Його рецепт підготовки був такий. Треба перевірити, чи ті, що не знають, що робити з Україною, взагалі хочуть щось робити. Аби вони самі для себе це з’ясували. Для цього треба собі уявити, що для України – за наказом президента – потрібно відмовитися від чогось не дуже суттєвого, що ти дуже любиш робити (їсти майонез, пити горілку у неділю, кричати на дітей, курити в туалеті), або робити щось таке не дуже суттєве, що тобі не хочеться (три рази в день проказувати молитви, ходити у музей, вивчати сто слів зі словника іншомовних слів). Якщо протриматися цілий рік і не перестати після витриманого року, то значить, що хочеш. Єдина проблема, що такий вже перестає бути цікавим для президента, бо знає, що робити. З таким нема що будувати, бо Україна в нього самого вже є сама.

Вісімнадцять років тому, коли питання України було актуальним, як ніколи, я обіцяв, що переповім те, що тепер переповів. Маю вже з цим спокій.

Тарас ПРОХАСЬКО