Багато років я дотримувався такого принципу – не судити, не осуджувати, не упоминати нікому ніщо. Особливо, коли йдеться про цехову солідарність. Але настав час порушити ці заборони, бо мені дуже-предуже не подобаються самогубці.

Один з найкращих моїх учителів говорив: якщо тобі боляче, якщо ти не витримуєш, якщо хочеш випити, то задзвони мені, і я прийду до тебе, я буду з тобою говорити, я буду з тобою. Але, будь ласка, зроби це перед тим, коли ти випив. Якщо ж вип’єш, тоді вже кликати не треба, вже запізно…

Будь-яке самогубство є не тільки зневагою Бога, але й виявом викличної зневаги до тих, хто залишається живим. Жодне квиління про те, що інакшого виходу не було, що такі тепер унікально погані і жорстокі часи, не може оправдати гріха самогубства. Так само, як і страх пережити біль (який і так уже нічого не значить, бо або приведе до тієї ж смерті, або

мине, і після нього, виявляється, можна ще досить довго жити).

Тому мені не подобаються вчинки чеського Палаха і нашого Гірника, які могли зробити ще багато доброго, якби йшли за Божою волею, а не всупереч їй. Тому мені не подобаються невірні ісламські терористи-самогубці і вірні українські повстанці, котрі убивали себе, боячись бути вбитими. Тому я більше вірю тим, хто спокійно йде до кінця. Як, скажімо, Віра, Любов, Надія і мати їхня Софія. Ця Софія взагалі якась безстрашна (що ж дивуватися, на те вона і свята). Вона витримала бути свідком усіх катувань усіх своїх доньок (Віри, Любові і Надії) і після цього всього не померла від розриву серця, трималася, поки могла, аж поки і сама не була закатованою).

Тому я дуже переживаю за душі президента і ще кількох неповносправних із найвищого керівництва. Як християнин, я вболіваю за те, щоби вони не вчинили самогубства. І не йдеться про якісь прадавні забобони, коли не давали убитися заради того, щоби могти повноцінно здійснити велику пімсту і закатрупити так, як прийнято між нормальними людьми. Не йдеться також про те, щоби здобути якісь неймовірно важливі передсмертні покази. Нє, просто шкода тих нещасних, які і так ціле життя у страху і фігні жили і так само безпросвітно мали би померти.

Однак мої переживання, здається, зіставні із молитвами за навернення Росії, про що казала Божа Мати у Фатімі. І тут, і там часу найінтенсивніших молитов може виявитися замало. Підозрюю, що мої підопічні все ж таки застреляться. До того ж, швидше, ніж Росія розчиниться у нехристиянському морі.

Добре, пора повертатися до початку (бо найкращий вихід, все ж таки, це вхід). Думаю, що найкращим, що сталося за останні роки в Україні, було звернення (його ще називають хартією, це, зрештою, легко знайти у Гуглі) так званої ініціативної групи 1 грудня. Зрозуміло, що Хартія викликала шквал здорових і нездорових позитивних і негативних оцінок і відгуків. Це ясно, як двері, як казали у Львові у вісімдесятих. Позачасові істини зажди денервують невротиків, яким хочеться щось робити пальцями і губами вже, щоби не залишатися наодинці зі своєю пусткою. Хай хоч самогубство.

Тож мені прикро, що замість утвердження життя, замість прийняття й обговорення, тези, сформульовані Гузаром, Мариновичем, Сверстюком, Гаврилишиним, Глузманом,  викликають зворотню реакцію – поетичні заклики до самогубства. До того ж, не власного, а чийогось, самогубства тих, хто молодший і здоровіший, хто поведеться на ідею великої відомсти. Як це робить, наприклад, Дмитро Павличко, використовуючи ту ж риторику ненависті, якою він припікав українських націоналістів кількадесят років тому: «Не совість нації, а дух раба й блощиці говорить з вас і вам викривлює вуста. Та вдарять вас громи, приб’ють вас блискавиці – не втечете! Приб’ють, та вже не до хреста…» («Літературна Україна», 17 січня цього року). Добре, що перевагою нашого часу є те, що чекістське СБУ більше не користується такими віршами як виявом народного гніву і підставою для відкриття справи щодо ворогів народу.

 

Тарас ПРОХАСЬКО