Кілька років тому я собі придумав, чому риба пісна. Ніби дихає, ніби харчується, ніби плодиться, а все одно пісна. За м’ясо не вважається. То тому, що німа. Вона ніколи нікому не поскаржиться, що їй хтось вчинив шкоду, навіть не подасть голосу, коли її вбиватимуть чи сама задихатиметься в акваріумі в супермаркеті. Риба пісна тому, що найбільш смиренна. Звірі загалом смиренніші за людей. Але риба настільки смиренна, що її окремо означують від іншого живого.

Так само безмовні і рослини. Але їхня будова категорично інакша. В них нема очей і рота. Та й біль не можуть відчувати. Таким смиренними бути легше. Так само, як п’яному – сміливим. А от риба смілива і тверезою. Вона смиренно все зносить і мовчить. Тому вона й пісна, бо чиста.

Багато смиренних серед звірів. Найтихіші з них – свійські. Не раз випадало бачити, як фірман періщить батогом коня, який не годен подужати причеплену колоду. Але фірман вперто б’є, і кінь зрештою таки потягне. А як не потягне, то треба відпилювати частину колоди, щоб було по силі. Та жодного разу не було так, що коли коня розпрягали пастися, то аби він йшов до фірмана і давав йому здачі. Коневі й до голови таке не приходило. Бив, то й бив – фірманова справа.

Але в таких випадках спадає на гадку епізод з роману Джонатана Свіфта «Мандри Гулівера». Це коли Гулівер потрапляє до країни гуїнгнмів (розумних коней). Саме коні там домінантний вид, і вони всім управляють. Також у тій країні є істоти, схожі на людей, які називаються єгу. І коли Гулівер розповідає гуїнгнмам, що в його країні панують люди, а коні возять з ними брички і, запряжені в плуги, орють поля, то гуїнгнми надзвичайно дивуються, як так може бути. Адже найсильніший з єгу не може подужати найслабшого з гуїнгнмів.

Очевидно, тому люди й домінують, що коневі й на думку не спаде мститися, а людина рідко коли пересилює себе, щоб простити. Через те ми часто легковажно замінюємо одні хороші риси іншими, здавалося б, теж хорошими. Адже нас завше захоплюють відчайдухи, які готові піти на все задля досягнення певної мети чи утвердження якоїсь думки. До позитивних рис часто зараховуємо й гордість. Адже це ніби гарно не підкоритися гнобителеві і скинути його. Гарно зацідити в пику тому, хто образив твоє ім’я чи родину. Благородно знищити ворога, який намагався захопити твою країну. Ми твердо переконані, що так є правильно. Але ці риси не дають нам бути смиренними, як риба, бо ми любимо кров.

Більше того, навіть такий, здавалося б, логічний момент, як відновлення справедливості, суперечить смиренності. Бо ми не погоджуємося з тією ситуацією, яка склалася, і хочемо її змінити. Не така проста ця смиренність, аби так просто з нею жити. Вона пісна, а ми любимо м’ясо. Але саме в піст, якщо його тримати, очищуються наші голови, і саме від пісних харчів стає легким наше тіло.

Василь Карп’юк,

поет, журналіст