Навіть дихати можна так, щоби при кожному вдиху і видиху відчувати, як життя приходить до тебе і з вдихом, і з видихом. І найсумнішим у такому разі стає стан, коли зовсім не зауважуєш, що ти дихаєш, коли взагалі те, що ти можеш дихати і дихаєш, перестає бути суттєвим. Що вже казати про щоденну молитву. Її можна промовляти так само бездумно, як, наприклад, ходити рано в туалет, а можна віддаватися усвідомленню кожного слова цієї молитви, щораз нагадуючи  собі, хто ти є і заради чого є ти у цьому дні і у тьмі таких самих днів.

Або ще таке. Кожного тижня чути і повторювати ці слова: “А ще молимося за визнання святим Митрополита Андрія Шептицького…” і так далі. Можна чути заклик до спільної молитви за це так, як приспів із поширеної пісеньки, яка звучить всюди, а можна повірити, що нічого важливішого наразі у світовому житті нема, раз передовсім за це молимося так вперто і незламно.

Справа беатифікації Шептицького справді вагоміша навіть від підсумку актуальних новин за тиждень чи від аналізу вражень, які залишилися від року, що минув, чи від найточнішого гороскопу на рік прийдешній. І у цьому випадку немає значення, чи усвідомлюємо ми це, чи ні. Чи визнаємо ми взагалі такі речі. Дуже непросто просто повірити, що мати такого святого важливіше, ніж мати, скажімо, милого і любого президента або бонус від гіпермаркету у віддаленому районі свого міста.

Історія процесу беатифікації Митрополита не менш складна, цікава і драматична від історії його діянь, від історії його величі і величі його помилок, які все одно оберталися величчю, бо свідчили про повноту його життя, котра може бути адекватною відповіддю на найзаплутанішу загадку для кожного – що ж робити?

В кожному разі у розпорядженні слідства, яке триває вже більше, ніж півстоліття, серед безлічі різноманітних документів, які потрібні для формальної бездоганності остаточного рішення, є один дивовижний матеріал, який свідчить про чудо, здійснене Митрополитом. Воно стосується наших країв, бо сталося під час візитації Митрополита до парафій Гуцульщини. Найбільше чудо полягало у тому, що Митрополит зумів – най і один раз – викликати справжню радість без горілки. Спочатку він на проповіді казав: най радіє небо! Най земля радіє! Най радіють поля і ліси! Буду Господові співати хвалу, скільки живу, скільки стане мого життя. Хваліть небеса і високості! Хваліть у танцях, при смичках і органах! Танцюйте всі. Але то все має бути без горілки, без вина, без жодного пияцтва. З самого себе, з радості, з любові.

А потому були танці. Митрополит сам пішов до людської хати, де зібралися усі, аби подивитися на найбільшого з панів. Хлопці і дівчата танцювали, але не так охоче, як з горілкою, але з принуки. А тоді Преосвященний попросив, аби і йому показали, як танцювати. Всі трохи розмерзлися, повеселіли без горілки, показують, помагають. І тоді аж його пізнали, побачили, що то людина. Ніби сам Господь зійшов на землю. Митрополит, приговорюючи то, що варто було, закликав до танцю дівчат і молодиць. І затанцював до знемоги одну за іншою аж дванадцять. А тоді кликав хлопців до аркана. Але ґазда виступив наперед і сказав Митрополитові, що він тут ґазда і він не позволить, аби щось сталося з Преосвященним у аркані, як то буває. Митрополит послухав, бо ґазда є ґазда. Замість аркана стали бавитися у загадки – шимбале, шимбале, що то за загадка – учився Митрополит, як треба казати при загадці. Одні відгадував, інші ні. Ксьондзи дуже боялися, аби у тій вільності хтось не сказав загадку якусь масну або колючу. Але всі, хто там був, чудесно зрозуміли, чого не варто із себе випускати. Одна йому так сподобалася, що він казав, аби отці її записали (Які дві найтяжчі роботи? – З дурним говорити, і з пустим робити).

Чудо зробив Митрополит, бо було усім радісно навіть без горілки. І він собі подумав, що усе зло з горілки, а народ дуже добрий.

Чудо він зробив, але і помилився, бо не розумів того, що зло з гризот, а не з горілки. Заки він був там, такий ясний, то і гризоти не було. А він взяв і поїхав. Лишилася журба. Але, дякувати Богу, без журби жити небезпечно. І радість, якщо раз народиться, то вже не згасне до кінця світа, то вже мож сміятися з кінця світа. То – чудо.

Такі-от химерні документальні свідчення про перекази перебувають у матеріалах процесу беатифікації Митрополита Шептицького, за яку ми всі молимося.          

 

Тарас ПРОХАСЬКО