Коли був минулих вихідних вдома, у Брустурах, то дуже втішався. Кумедна сама оказія. А все тому, що хлопець сестри подарував їй модем. Звісно, в цьому нічого дивовижного. Втіха була від того, що сестра дозволила й мені покористуватися модемом. І от я сиджу з ноутбуком на печі і спілкуюся з міськими друзями в соціальних мережах. Це ж до чого прогрес дійшов! І друзі дивуються, коли відповідаю на їхнє питання про місце мого перебування. Навіть захоплюються, мовляв, он як мені гарно!

І все це справді гарно, але невдовзі я зрозумів, що втратив ще один кавалок «своєї» території. Все більше й більше місто проникає в мене і в те, що хотілося б тримати окремо від повсякденного життя. Бо кожні відвідини Брустурів – це таке собі свято. Навіть якщо знаходиться достатньо роботи. А з оцим Інтернетом навіть піч перестає бути святом.

Наступних вихідних вже не позичатиму в сестри модем. Таки хочеться зберегти для себе оці межі. Не знаю, як кому, а мені Інтернет дуже вадить. Я ж себе розумію, невідоме приваблює і захоплює. А потім вже й не хочеться вириватися з тої павутини.

Я то добре знав, коли сусід на франківській квартирі запропонував теж Інтернет підключити. Мені й на роботі його забагато. Але в нього на роботі Інтернету не було, то я й погодився. За тих кілька тижнів, що я ще пробув на тій хаті, майже не було часу ні на читання, ні на писання. Добре кажуть, що від Інтернету ніхто розумніший не став. Як були неуки, так і лишилися.

Це я чого так думаю? В Інтернеті ніби багато інформації, ніби є все, і ніби це дуже добре. Може, і так. Або так і є. Але тут така справа, як у випадку з розеткою. Вона корисна, бо можна вкласти штепсель і запрацює електричний чайник, внаслідок чого я заварюю чай, не розпалюючи печі, якої на моїй теперішній квартирі нема. І чай зараз смакує добре. Але якщо в розетку запхати пальці і бахне струмом, то навряд чи в цьому винен винахідник розетки.

Те саме з Інтернетом. Користуюся ним, відколи працюю в місті, себто десь чотири роки. З самого початку міські друзі підбили на реєстрацію в соціальних мережах, бо так досить зручно контактувати. То так і виходить – пишу повідомлення, бо це швидше, ніж на телефоні набирати смс, і ще слухаю музику.

Але що за ці чотири роки сталося? Користуючись мережевим терміном, мене «зафрендили», себто додали до списку «друзів» кількасот осіб з Брустурів і довколишніх сіл. Більшість з них шкільного віку, а частини я майже не знаю. Але запит друзів треба підтверджувати, бо скажуть, що гоноровий. Крім того, часом цілими сім’ями заходять на Інтернет-сторінки тих, кого знають, і переглядають, скажімо, фотографії, а потім обговорюють селом.

Отож, якщо не з комп’ютера, то з мобільного телефону майже всі мають постійний доступ до Інтернету. Але що вони там роблять? Чай точно не заварюють. Позитивний момент хіба такий: минулої осені довелося бути на весіллі в сусідньому селі, де молодий з молодою познайомилися в соціальній мережі.

Василь КАРП’ЮК,

поет, журналіст