Справжньою духовною пригодою дуже часто є те, що виявляється. Можна сказати і так – раптом виявилося, несподівано виявилося. Речі зовсім банальні, малозначимі, переважно саме цілком сподівані стають пригодою, коли настає час їм виявитися.

Раптом виявилося, що минуло більше, ніж чверть століття (це більше, ніж від кінця Другої світової війни до мого народження) від того часу, як я закінчив школу. Ніби зрозуміло, бо ж стільки всього було, але зовсім не надається до розуміння, адже всілякі юнацькі переживання видаються такими свіжими. Зрештою, добре пам’ятаю, що я тодішній щораз менше відрізняюся від мене теперішнього.

Цікаво, як почувають себе люди, яких знаєш найкраще у світі, навіть нічого не відаючи про їхні теперішні переживання. Тим паче, що їхнє життя було зовсім не таким, як можна було собі уявляти у сімнадцять років, ще задовго перед омріяною Україною. Адже наше покоління опинилося на найрадикальнішому зламі уявлень про власне майбутнє. У вісімдесят п’ятому ще ніхто не припускав, що у житті може бути аж так цікаво.

Коли минає стільки часу, незле подумати, що якась несподіванка зведе нас разом – скажімо, окопи, бо вже підозріло давно нічого подібного не було. І от тоді має шанс відбутися та духовна пригода, коли виявиться…

Щоби якось підготуватися до несподіванок, мені потрібно було вибудувати якусь схему, якусь статистичну закономірність, якусь колективну кореляцію. Принципи методу були такими: порівнювати різні зовнішні вияви долі вибірки із шести осіб. Шість осіб у нашому класі – це трохи більше, ніж одна п’ята, трохи менше, як чверть. Шість осіб – це п’ятеро моїх найрідніших друзів і я. Вадами вибірки є відсутність у ній жінок і відносна подібність соціального походження. Та докладно я знаю лише про цих шість осіб. Так, врешті, працює соціологія.

Знаковим є те, що порівнювати доведеться лише п’ятьох. Шостий – правдоподібно, найкращий – загинув ще в армії, незадовго після школи.

Отож. Усі п’ятеро здобули вищу освіту. Четверо вступили до інститутів з першої спроби, один – після армії (попередньо здобувши ремесло в училищі). Троє студіювали у рідному місті, двоє – у Львові і далі (але один з них швидко залишив своє навчання у далекому місті, повернувся додому і, змінивши фах, закінчив тутешній інститут). Троє вивчали медицину, один – гуманітарні науки, один – природничі. Двоє працюють за фахом дотепер, один – кілька місяців, один – кілька років, один перекваліфікувався у близьке ремесло. Один захистив дисертацію (змінивши після цього професію), двоє є кваліфікованими лікарями-практиками, двоє перепробували найрізноманітніші заняття. Троє живуть у рідному місті, один перебрався до столиці, один – у Америці. Двоє працюють у лікарні, один співпрацює з міжнародними компаніями, один займається дрібним підприємництвом, один пише до газет. Карколомної кар’єри не зробив ніхто. Ніхто не доробився до надвеликих статків, ніхто не голодує, мало хто може собі дозволити щось екстраординарне.

Один має двоє дітей, троє – по одній дитині, в одного дітей ще нема. Відстань між їхньою наймолодшою і найстаршою дитиною – п’ятнадцять років.

Усі сильні. Усі мають хронічні хвороби. Двоє потрапляли у автокатастрофи. Ніхто не став грубасем. Ніхто цілком не полисів, жоден не носить окулярів на щодень. Кожен мусив не раз битися, але ніхто нікого не вбив. Усі по-різному попивають, але ніхто не спився. Усі бували у світах. Троє завжди говорять українською, один послуговується українською, російською і англійською, один – англійською і російською. Усі є українськими націоналістами з різним відтінком, але ніхто не є членом якоїсь партії, ніхто не зайнявся політикою, ніхто не став близьким до влади. Четверо служили у радянській армії, але ніхто не сидів у в’язниці. Один є майже нелегалом. Двоє – кумами. Усі разом не бачилися п’ятнадцять років, і невідомо, коли побачаться.

Якщо проговорювати ці чверть століття в такий спосіб, то перше враження про те, що у світі відбулися якісь радикальні зміни, відпадає. Долі, як долі. Типова притча. Покоління, як покоління. Життя, як завжди. То вже інша річ, що – наше. А тому і цікаве.

Тарас ПРОХАСЬКО