Недавно в Івано-Франківську Степан Процюк представляв свою психобіографічну трилогію, до якої увійшли романи про Василя Стефаника, Володимира Винниченка і Архипа Тесленка.

У сучасній українській літературі художня біографія – рідкісний і чомусь «немодний» жанр. Втім, причини зрозумілі: біографія потребує кропіткої праці й особливого психологічного перевтілення автора в об’єкт свого дослідження. Степанові Процюку це вдалося: новаторський підхід до жанру письменник органічно поєднав із глибоким знанням біографій своїх персонажів. Трилогія Процюка не тільки розповідає нам маловідомі сторінки життєпису українських класиків, а по-новому відкриває їх для сучасного читача, повертає їх з літературного іконостасу у живий культурний обіг.

 

– У світовій літературі є визнані зразки й класичні імена авторів художньої біографії. Є і в українській літературі вдалі приклади. На які зразки Ви орієнтувалися? Спокушала слава українського Цвейга, Моруа?

Нізащо не хотів би стати українським Моруа. Якби писав четвертий, п’ятий чи шостий роман, це б почало набирати відтінку ремісництва. А в мене вийшла трилогія.

Раніше я видав три книжки есеїстки, також три романи під однією обкладинкою… Здається, число три тяжіє наді мною. Воно відіграє певну роль у моєму житті. Тому, певно, й трилогія.

Я розкажу, що на мене вплинуло насправді і як це розпочалося. В 90-х роках мені потрапила до рук книжка Карла Ясперса про шведського письменника Августа Стріндберга. Карл Ясперс – філософ, психолог, психіатр – написав патографію, тобто патологічну біографію Стріндберга. Я раніше читав чимало біографічних романів, і, якщо відверто, мені було нецікаво. А Ясперс мене вразив, я думав: Боже, невже таке можливо?! Однак, щоб писати патографії, треба, певно, бути лікарем. Ясперс дав аналіз шизофренічних нападів, світогляду, патологічних ревнощів Стріндберга, і я собі подумав, чи це би вплинуло на сприйняття цього письменника і його творчості? Складне питання…

 

– В чому ж була Ваша мета як автора біографій?

Моя мета – написати психографію. До того, що писав Ясперс про Стріндберга, потім про Ван Гога, наш читач не готовий. Та і я не маю мужності писати такі біографії. Для них треба бути медиком або циніком. Треба звільнятися від етики. А я літератор.

Кілька років тому Василь Теремко, директор видавництва «Академія», задзвонив і запропонував написати у серію «Автографи часу». В цій серії вийшли тести Романа Горака про Франка і Ольгу Кобилянську. Серію, на жаль, купували мало. У видавця з’явилася ідея, а чи не міг би якийсь з письменників іншого покоління написати біографію і відродити інтерес до серії. Чи можу я таке зробити? Я тоді одразу згадав про Ясперса, про Стріндберга, про те, що я колись думав, що би міг написати психологічну біографію. Я взяв один день на роздуми. На другий день дзвоню йому й кажу: спробую написати роман про Стефаника. Після написання роману про Стефаника, який мав певний успіх, наскільки це можливо в Україні, я написав роман про Винниченка «Маски опадають повільно». А два тижні тому в книгарні з’явився мій третій роман, який завершує цю трилогію, – про Архипа Тесленка «Чорне яблуко». От така історія.

 

– Ви спробували переглянути звичний образ класиків, їхнє місце в літературному каноні. Як Ви їх репрезентували? Що намагалися додати чи відняти?

Коли йдеться про цей світський іконостас українських класиків, то, на мою думку, письменників зведено до роботів, автоматів, схем. Нам бракує художніх біографій, де би йшлося про них як про людей з плоті і крові. Крім «Романів Куліша» та «Аліни і Костомарова» Віктора Домонтовича, я таких біографій назвати в українській літературі не можу. А решта мене якось не дуже зацікавила. Було щось краще, щось гірше… Було «Тричі мені являлася любов» Горака, ця повість мала певну популярність. Але щоб спробувати відобразити душу, переживання на основі листів, на основі спогадів сучасників, показати людину в її суперечностях, людину, далеку від якогось прикрашеного образу, – такого було небагато. Я хотів написати такі біографії, в яких наші класики б ожили. Ну, і звичайно, мене приваблювали письменники такого типу, яких, як мені здається, я розумію, які мені близькі. Завжди мені по-своєму був близький Стефаник, Винниченко, і Тесленко також. Ніхто мене не змушував писати про них. Це був мій свідомий вибір.

 

– Тобто видавець не замовляв, чия має бути біографія?

Ні, замовлення було на роман. Якби мені сказали, наприклад, написати про Коцюбинського, то я знаю, що з цього нічого б не вийшло. Та мені, дякувати Богу, дали вибрати самому, про кого писати. Йшлося тільки про когось з українських класиків. Коли я написав про Стефаника, то Василь Теремко почав мене підмовляти на другий роман і сказав, що в перспективі це може бути трилогія.

 

– Певно, треба мати певну відвагу, щоб взятися відкрити Стефаника в його суперечностях на якихось півтори сотні сторінках. Коли Ви відчули, що це Вам під силу?

Сумніви були. Бо кожна біографія є суб’єктивною. Якщо би з’явилися ще інші подібні книжки, то було б дуже добре. Бо автор не може вичерпати всього. Він тільки дає свою версію. Ми самі себе до кінця навіть не знаємо. Як я можу вважати, будучи при здоровому розумі, що я зобразив Стефаника в усіх суперечностях? Це ж не є непогрішна біографія, новий канон. Але книга має свого читача, якому мій підхід подобається. Є й такі, яким це подобається менше. Взагалі, завдяки трилогії значно розширилося коло моїх читачів. Є люди, які напам’ять цитують цілі кавалки моєї прози.

 

– Чіпати класиків у нас невдячна справа. Класики ж у нас не тільки і не стільки письменники, як певний суспільний міф. Були якісь гострі реакції на Ваші інтерпретації?

Була тільки одна спроба розгромної рецензії. Це стаття в «Україні Молодій» Костянтина Родика «Самогон «Стефаник». Він спробував мою книжку вщент розгромити і змішати з багном, що ж, має право на свій погляд.

Найбільш драстичні реакції були на Винниченка. Бо я відкрив, що Винниченка багато хто і до цього часу ненавидить, ніби він винен, що в нас така в нинішній Україні ситуація. Але його радше як політика сприймають. А я в своєму романі практично уникнув згадок про нього як про політика. Коли писав роман про Винниченка, я говорив Василеві Теремку: якщо мушу писати про політику, то не буду писати роман взагалі. Напишу про письменника, про людину.

 

– Відсікаючи одне від другого, Ви не надто свавільно повелися з класиком? Як взагалі окреслювали межу між своїм героєм і собою як автором? Скажімо, чи не отримали читачі внутрішні конфлікти Процюка замість Винниченкових?

То яким же треба бути потужним письменником, щоб видати в трьох романах власну психобіографію?! Тоді це вперше українська література має такого письменника (сміється). Втім, у цьому запитанні є певний сенс.

Скажу так. У мене ніде немає викривлення фактів чи міфів замість біографії. Я намагався уникнути набридливих підходів і кліше у текстах. Намагався експериментувати без міфологічних вільностей.

Тобто я з самого початку себе обмежив. В жодному моєму романі немає того, що не відбувалося з героями. Так, у текстах є певні алегоричні відступи, символіка. Але мені здається, що це нашій літературі не завадить. І хіба не прекрасно, що в нас є письменники, які ще хочуть експериментувати? (сміється)

Коли я писав 14 місяців роман про Винниченка, я кожен день перечитував всі його щоденники, всі його твори, всі спогади його сучасників. Всі 14 місяців я жив Винниченком. Скажіть мені, які це вільні фантазії? Те саме було і з Стефаником, і з Тесленком. Моїх чотири роки життя всуціль пов’язані із проживанням у собі життя Стефаника, Винниченка і Тесленка.

– Чи Ви самі для себе у процесі писання по-новому відкрили цих письменників? Вони стали для Вас інакшими? Чи все-таки підтвердили те, що знали й думали до роботи над романами?

Кожного по-своєму відкрив. Зіткнувся з надзвичайно тяжким вибором, коли писав роман про Винниченка. Були такі факти і ситуації, що заводили мене в тупик. Я не знав, як з цього вийти, бо український читач не готовий до цього. Я одне можу сказати: інакше я не міг написати. Було таких два рази, що я брав паузу на тиждень, бо не знав, що мені далі робити. Наскільки Винниченко вразив мене різними реакціями на життєві ситуації, про які я не знав. Вразив своєю невротичністю, непередбачуваністю.

 

– Як гадаєте, Ваші біографії вимагають лише обізнаного й підготовленого читача, готового до порушення стереотипів, до неприємних відкриттів? Чи вони будуть цікавими і звичайному шанувальнику літератури?

Ці тексти, і це не тільки моя думка, мають кілька пластів. Критики – Роксана Харчук, Богдан Пастух, Ірина Славінська, Олег Соловей, Іван Андрусяк і багато інших – високо оцінили романи і вітають, що в українській літературі з’явилася психологічна біографія письменників. Тобто мої романи і для вишуканого читача, і для широкого: і літературний гурман, і учень ПТУ зможуть у них знайти для себе сенс.

Звичайно, що не все вдалося. В мене є до себе низка претензій. Хай хтось пише і краще! Якщо до себе підходити об’єктивно, то я би сказав: щось таки вдалося прорвати в цьому застиглому іконостасі, щось вдалося оживити. Але можна і краще писати…

 

– Чи плануєте ще повертатися до цього жанру?

Не планую. Тому що є небезпека ремісництва. Це буде смішно виглядати. Вийшло три романи, бо це моє число. Але ні в якому разі не більше.

 

Розмовляв Андрій СОВА