В дитинстві сніги завжди більші. Можна собі думати, що лиш так здається, бо тоді сам був малим, а сніг – великим. І так навіть було би краще. Бо всі потроху виростаємо і бачимо трохи інакше. Все велике маліє і навпаки. Але сніг справді став меншим. Бо теперішні сусідські діти зовсім інакші поряд з ним, аніж були ми з братами і сестрами в нашім дитинстві.

Велику поміч в роботі зі снігом робив тато. Він прокидав стежини, і обабіч них нагромаджувалися купи. На роздоріжжі стежок до кухні і пивниці купи ставали найвищими, а тому найбільш придатними для будівельної діяльності. Вона полягала в тому, що ми ще півдня скидали до купи довколишній сніг, а тоді трохи обливали водою, і за ніч гора тверділа. Наступного ранку вже можна було робити гаражі для санчат. А часом вдавалися дещо більші печери чи навіть невеличкі тунелі з виходом із протилежного боку. Кілька хвилин навіть можна було посидіти в такій печері і відчути себе у власноруч збудованій хаті.

Так ми робили з молодшою сестрою. А з двоюрідним братом споруджували будівлі на сусідському городі. І це вже були не печери, а фортеці. Найліпше їх було робити, коли день-два тривала відлига. Тоді сніг ставав вологим і тримався купи. Ми нарізали лопатою умовні цеглини і мурували з них фортецю. Правда, не пригадую, щоб колись, окрім самого спорудження, у фортеці діялися інші ігри. Будівництво займало кілька днів, і коли домуровували останні стіни, то перші вже топилися і розвалювалися. Проте смутку не було, бо суть у процесі.

Крім того, багато каталися на санчатах і лижах. Зараз на тому городі сусід збудував дерев’яну хату, і наші снігові фортеці вже не потрібні. Крім того, і на санчатах ніхто не катається. Хоч іноді сніг таки випадає. Лишилася тільки стежка, якою старші досі бояться ходити, бо там нібито має бути слизько від санчат і лиж. Хоч вже кілька років як ніхто не падав.

А колись ми мчали наввипередки. Одного разу я приїхав швидше за брата і швидше вернувся назад на гору. Брат гукав, щоб я в жодному разі вчергове не рушив у долину без нього. Вже через кілька хвилин я відчув, як затерпає губа – внизу брат таки наздогнав. Коли прийшов додому, то батьки теж помітили набряк і сварили брата. Хоч нікому цього не хотілося. Бо мені не хотілося виглядати в очах рідних скривдженим. Батькам було неприємно, що їх дитину ображають. Братові було неприємно почуватися винним.

Нині брат часом згадує той епізод і ті великі сніги. Та велика різниця у віці між нами (п’ять років) виглядає вже не такою значною. Міг би й пробувати дати здачі, але й потреба втрачена, бо стрічаємося не на ковзанці і наввипередки не їздимо. З роками все більше стаємо ровесниками і все меншим стає сніг.

Василь Карп’юк,

поет, журналіст