Ціле своє життя я дивлюся з власного подвір’я у Делятині на гору, про яку ще у дев’ятому столітті з подивом і захватом писав один з найзначніших арабських письменників. Ця гора, яку я бачу щодня, є таким чином невід’ємною частиною того, що так чи інакше впродовж сотень років викликає симпатію не тільки арабів, а й усіх, хто цікавиться такими літературними джерелами пізнання світу.

Окрім цієї гори і всіх інших рідних місць, я по-справжньому люблю Краків, Берлін (особливо район Ванзее), країну Басків, італійське узбережжя між Римом і Неаполем, околиці Тешину (і у Польщі, і у Чехії) і долину Вахау в Австрії. Я їх люблю, вони є частиною мене, бо я там хоч трохи пожив. Пожив, щось більше побачив і зрозумів, а тому полюбив.

Пізнання і любов – це речі, які пов’язані прямо пропорційно. До того ж, не надто залежно від приємності чи неприємності тодішнього пізнання у той час. Скажімо, я дуже люблю усі міста і містечка, в яких перебував як солдат. Солдатське життя було не найкращим, а місця все ж стали улюбленими. Викликати любов – чи не найкраще, на що місця взагалі здатні.

І цьому безпосередньо сприяє література, що би там не казали про вагомість впливу літератури на життя, літератури у широкому сенсі цього слова.

Досить, скажімо, прочитати-подивитися про якийсь з любов’ю описаний Дрогобич, Криворівню, Тарту чи Париж, досить довідатися про місце щось більше, щоби не тільки його трошки полюбити, але й стати таким собі адептом, євангелістом цієї любові. Цього досить, щоби з-поміж десятків сортів пива вибирати, наприклад, празьке або окоцімське. Цього досить, щоби,  потрапивши у якийсь Моршин у вимушеному складі окупаційної армії, не трощити вілли і альтанки, не ґвалтувати найгарніших міщанок, не люрити у джерело з водою під опікою фігури Марії. Якщо про цей Моршин хоч щось хоч колись прочитав, а тому знаєш і любиш.

Один з найкращих біологів світу, Ганс Сельє, автор фундаментального вчення про стрес, наприкінці життя думав про те, як би то донести до найбільшої кількості читачів своє найголовніше вчення про вмотивоване життя, про егоїстичний альтруїзм. Есенцією цього вчення була теза про те, що заради повноцінного відкриття себе, своїх властивостей і здібностей, заради згоди з Творцем людина не може керуватися іншою стратегією, крім такої – заслужи любов ближнього. Викликати любов – це і є єдино можливий – з огляду на людську природу – спосіб реалізації Христової заповіді про те, щоби полюбити ближнього, як самого себе.

І я би дуже хотів, щоби мій край, моя Україна відкрилася для любові. Це можливо, бо для любові не потрібно виконувати жодні умови і відповідати якимось критеріям. Треба тільки відкритися і дати можливість хоч трохи запізнати.

До великої мети – викликати любов до України – можна іти малими кроками. Але вирішальним з цих дитячих кроків мав би бути все ж таки класичний і перевірений. Треба відкласти усі інші нагальні справи, які, як відомо, існують для того, щоби не робити найважливішого, і нарешті знайти якусь хатку, якісь мінімальні кошти, якихось відповідальних людей, щоби зафундувати скромну стипендію для іноземних письменників. Щоби вони мали змогу пожити у нас хоча б місяць. Цього досить, щоби трішки назавжди дізнатися і дуже полюбити нашу прекрасну землю. Цього досить, щоби виплеканий вірус любові поширювався світом, роблячи таким чином наше життя змістовним і повноцінним.

А любовний погляд ззовні міняє дуже радикально передовсім тих, на кого дивляться. Незважаючи на те, чи він солодкий, чи гіркий. У будь-якому разі він є формотворчим (досить згадати того французького Боплана, який вперше у нових часах розповів європейцям про українців, доклавшись таким чином до творення України). А крім всього іншого, дати можливість полюбити себе – це висока технологія постіндустріального світу, яку варто опанувати хоча би для того, щоби полюбити себе у цьому ж світі – що я таки не лєцтий…         

Тарас ПРОХАСЬКО