Пролетарська нація

Оцю словосполуку можна було би поставити в ряд хрестоматійних прикладів оксиморону (поєднання непоєднуваного): дзвінка тиша, солодка мука, поспішати повільно, живий труп… Адже комунізм і націоналізм у кривавій практиці ХХ століття утвердились як непримиренні антиподи. Та й у теорії начебто «пролетаріат не має батьківщини» (за Карлом Марксом). Тобто не мав би мати.

Тим часом по донецьких кряжах, як відомо, ширяться спроби довести, що тут існує особливий субетнос, специфічна «пролетарська нація», через що цей регіон може претендувати на політичну автономію, шукати для себе державні формати на взір чи то недавнього «пісуару», чи то трохи давнішої «донецько-криворізької республіки».

Донецький сепаратизм однією фотографією з Красного Луча. “Незалежний від правопису”, – іронізує автор фото блогер frankensstein

День Незалежности тут не мають за свято, зате День шахтаря святкують бучніш од усіх рокових свят (він припадає, до речі, теж на кінець серпня). Тобто місцеву ідентичність нібито витворює не національна (українська), але класова (шахтарська) єдність, котра склалась на ґрунті шахтарського трибу життя, менталітету, культури.

Пам’ятаю, як літ десять тому на конференції «Схід – Захід», скликаній львівською «Молодою Просвітою», гості зі Сходу наводили приклади явищ візитково донбасівської культурної традиції. Окрім пальми Мєрцалова (викутий з однієї цільної рейки символ майстерности роботящих рук загалом), усі інші мали при собі неодмінне означення: шахтарська психологія («чорно-біло» безкомпромісна, що не терпить півправд); шахтарські пісні (найулюбленіша, звичайно, про молодого парня, котрий вийшов «у степь донецкую», після чого його душевно прийняли на роботу в забій); шахтарські частівки; шахтарські легенди-бувальщини, особливо за участю Шубіна – духу Шахти (міфологічна персоніфікація шахтового газу-метану), який періодично гнівиться й забирає до себе, углиб, нові і нові жертви…

Молоді львів’яни опонували у традиційний спосіб: ексклюзиви такого штибу – не підстава для федералістських поривів, бо за цією регіонально-тереновою логікою в подолян, буковинців чи волиняків є не менше причин вимагати й собі автономії; етнографічне – іще не етнічне, психологічне – не конче ментальне etc. Поділяючи цю думку, я все ж почував бумерангову небезпеку таких аргументів: щось подібне українці чули в свій бік за часів Валуєва й Емсу… Може, зараз донецьким болить тим самим болем?..

Роздуми перервала несподівана теза, вже й не пригадаю, чиясь чи моя, що легенди про лихого Шубіна (буває ще й «добрий», захисник шахтарів, але я гадаю, що то зі страху називають, аби ублажити лихого) виткано на канві давньоруських казок про багатоголове чудо-юдо, котре сиділо в глибокій печері, час від часу вимагаючи в жертву найкращих юнаків і дівчат. Це давало змогу іншим потроху животіти, день у день очікуюючи богатиря, який вб’є оте чудо-юдо, звільнить знеможений край од вікового прокляття. Як відомо, у казці так і стається. А от у легенді…

В документальному фільмі «Забой» відомий російський тележурналіст Владімір Молчанов розпитує молодих шахтарочок, чи хотіли б вони, аби їхні діти, ставши дорослими, пішли працювати на шахту? Відповіді приблизно однакові: так, вони знають про смертельну загрозу; так, чи не в кожній родині хтось загинув, когось покалічило й майже всі «заробили» букет професійних хвороб; але що тут поробиш – нікуди більше податись (окрім як, звісна річ, забратися геть із Донбасу).

Та легальні шахти – ще півбіди. Хто не чув сьогодні про копанки – замасковані по садибах-подвір’ях глибоченні, власноруч вириті шурфи, де про жодні правила безпеки немає й мови і де нема права навіть героїчно загинути? Присипаних просто відтягають подалі від дому і кладуть на узбіччя доріг, буцім збила машина…

«Шубін» жив, «Шубін» живе, «Шубін» житиме вічно?

Якось чув по радіо хлопців із донецького рок-гурту, назву якого «не знав, не знав та й забув»… Більш од зіграного запам’яталося сказане – про моторошний стан людей, які ходять над прірвою… Навіть нешахтарям передається ота перманентна тривога, дискомфорт, що сифонить чи то з-під землі, чи то вже з підсвідомости: ану ж обвалиться; ану ж саме тут ота, твоя, порожнина… Тут щосекундно підкопують ґрунт, по якому ходять… Підкопують друге століття… Хтозна, може скоро тут буде підкопано все…

Рідний ґрунт, закоріненість в ньому – чи не найбільш уживана метафора патріотичного. «Ґрунтівство» – опора на те, що під ногами; антеївське уповання на рідну землю, яка дає силу… На Донбасі хіба відбирає… Мабуть, тутешній патріотизм потребує інакших метафор.

Вже давно позакривані шахти британські, японські – на співмірних глибинах (десь у межах 1 км) «чорне золото» дорожче від «білого», бо платити за нього треба людськими життями. Проте всі донецькі «богатирі» від «А» до «Я», схоже, не квапляться ставати на прю з чудом-юдом, хоча й видають себе за благодійників-захисників. Цілком навпаки: офірують йому нових і нових приречених – вкопуються все глибше, все ближче до самого пекла. Нащо спішать? Все одно там будуть усі.

Ще й нові казочки складають про Ельдорадо з молочними ріками і кисельними берегами. До прикладу, один із таких, сумнозвісно облитий кефіром борець «за второй государствєнний» Ніколай Левченко, любить просторікувати на «свою тему» Донбасу як майбутніх Дубаїв. Справа, бачите, в «жидком топлівє», що виготовляється із вугілля. У перспективі воно переконкурує нафту і газ, і Донбас забуяє-розквітне, як велика пальма Мєрцалова…

Я не в темі «жидкого топліва», тож не знаю, наскільки це правда – напів чи начверть. Зате знаю, що коли у людини з’явиться бодай маленька можливість прогодувати сім’ю, не ризикуючи життям і здоров’ям, то вона не полізе у шахту. І ще знаю, що коли замість думати «вшир», над альтернативою убивчим забоям (як забрати шахтарів із безперспективних шахт і зайняти їх в інших галузях; диверсифікувати злочинно монопрофільну промисловість Донбасу; створити можливість для повернення «вічних» заробітчан із бараків-хрущовок перенаселених псевдоміст у покинуті рідні села, на запустирені українські поля тощо), місцеві «богатирі» будуть думати «вглиб», у спосіб Левченка, – чудо-юдо таки незнищенне…

Воно продовжує жирувати, звісна річ, і завдяки готовності місцевого люду далі й далі жертвувати собою, ба навіть при цьому пишаючись власним «трудовим героїзмом», належністю до «передового загону» робітничого класу (жодне інше професійне свято не відзначається так, як День шахтаря). Цю «ментальну» рису виплекано за радянських часів, але тоді влада могла спекулювати нею в контексті очікувань комуністичного «завтра», що настане от-от («только день продержаться да ночь простоять»), наче «Дєнь Побєди» на «трудовому фронті». В ім’я чого ж гинути на ньому тепер – нових Дубаїв? А що, добрий на початок десяточок-другий місцевих шейхів уже «рєальний», залишилося підтягнутися решті… Отут ми натикаємось на парадокс, перед яким капітулюють усі класики наукового комунізму.

 

Якщо пролетаріат «класичний» головною метою мав повалення своїх експлуататорів капіталістів, то пролетаріат донбасівський не лише не повалює, а дивовижно-затято їх обирає у владу, вважає, що саме вони покращать його життя, ну, якщо не таки вже сьогодні, то певно завтра, от-от… Застереження стосовно «експропріаторського», ба навіть кримінального «вчора» тутешніх «авторитетів» упирають у переконання: дарма, хай і злодій, аби свій; нехай і бандит, аби наш, донецький… Це не що інше, як примітивна форма первісного… націоналізму. «За что боролісь…»?

Націоналізм на Донбасі – лайливе слово. Звісна річ, оте неприйняття вироблене у боротьбі проти опудала націоналізму українського, який міг бути де завгодно, тільки не тут. «У нас націоналістов нєт», – твердить один з шахтарів у фільмі Молчанова, і це звучить замалим не гордо, ув одному ряду, коли б він сказав, наприклад, що у них нема «тунєядцев», а чи «прогульщіков». Тобто цей термін уже перейшов у розряд типології з однозначно негативною конотацією. За мою дефініцію мене там, напевне, спустили би в шахту без ліфта, й не було б на те ради. Тим часом, тим часом…

Просування свого, яким би, м’яко кажучи, суперечливим воно не було, покликає відповідну негацію несвого, нехай навіть і кращого. Інші кандидатури не розглядаються. До чого це веде – дивіться на, звичайно ж, актуальний status quo України: «хороших» донецьких на неї всю катастрофічно не вистачає, та що там на неї… На Донбас «хороші» також давно «розпродані», залишилися тільки «різні»… Саме вони роками тримають під сукном закон про перехід на погодинну оплату шахтарської праці, як це вже давно прийнято в цивілізованім світі (замість оплати від виробітку, через яку шахтарі, поспішаючи, ігнорують техніку безпеки і гинуть); саме вони норовлять прийняти і трудове, й податкове, і пенсійне законодавства нівроку «в інтересах» тих, котрі їх обирали – своїх «одноплемінників», «братів» по «нації», не по класу. От із ким врешті-решт поєднались донецькі пролетарі. Ось такий він, формат «нової історичної спільноти», оксиморонної «пролетарської нації».

Отієї, що підкопує ґрунт, на якому живе, обираючи «кришею» хай хоч і чудо-юдо, аби тільки своє; називаючи батьківщиною «регіон», а не Україну, і помиляючись, бо в такої спільноти, за визначенням її ж таки класика, насправді нема батьківщини.

 

Западенство

 Із західноукраїнським «сепаратизмом» я познайомився, ще коли про нього мало хто чув; а хто чув – волів оминати дражливу тему. Знайомство було курйозним, як і саме «явище». У свою чергу, його зумовило ще одне, цілковито інакше за духом, знайомство.

Улітку 1993-го Крістоф Корозек, молодий австріяк, студент-історик, підійшов до мене після зборів студентського земляцтва у Відні (я там коротко «стажувався», ходячи слідами Франка) й запропонував найефективніший із усіх метод вивчення іноземної мови (для мене німецької, для нього української) – дружбу. Одразу ж зізнався, що мріє відвідати Україну, бо цікавиться її історією, особливо мілітарною, а ще конкретніше – козаччиною, від запорізьких витоків до січового стрілецтва. Він запросив мене у гості додому, де, крім книг та альбомів, показав багатющу колекцію «олов’яних солдатиків» усіх часів та народів. Там були й козаки, але «ті», донські, «похідні»; а йому хотілося автентичних, ще й не олов’яних, а отих, що над ясними водами та під тихими зорями, в краю веселім та миру хрещенім… По майже двох місяцях мого віденського побуту, який, завдяки Крістофу, видався «понаднормово» насиченим, ми поїхали в Україну.

Насамперед, звісно, до мого Львова; відтак до Івано-Франківська, та особливим бажанням Крістофа було потрапити в Чернівці. В якійсь віденській періодиці Крістоф вичитав, що у Чернівцях відроджено молодіжні товариства «Запороже» і «Чорноморе», популярні за часів «бабці Австрії». Мав телефон, контактну адресу, попередню домовленість…     

Нас зустріла група юнаків та дівчат, перейнятих ентузіязмом: під ту пору «живий» австріяк у наших краях був не меншою екзотикою од «живого» козака під Віднем. Чернівецькі «запорожці» та «чорноморці» чомусь не виявляли особливого інтересу до кола питань, пов’язаних з назвами їхнього товариства; натомість жваво цікавилися усім належним до буковинсько-австрійського «культурного взаємообміну», для чого, властиво, вони насамперед і згуртувалися під такими, як виявилось, перспективними вивісками. Я б не дозволив собі ані тіні іронії стосовно пріоритетів цього згромадження, якби в подальшій дискусії з його лідером Олегом Хавичем не з’ясувалися речі, парадоксальні і для мене, і для Крістофа.

Хавич не приховував, що не почуває жодного духового стосунку ні до запорозьких козаків, ні до «донецьких шахтарів», зате ще й як почуває до «старої та доброї» дунайської монархії, аж не проти її реанімувати, з Буковиною, Галичиною, Волинню та Закарпаттям у складі. Втім, не це головне – а те, щоби мати розв’язані руки від псячого обов’язку перед сучасною «соборною» Україною; щоб вона, проросійська й назадницька, не стримувала західняків од якомога швидшого влиття до європейського цивілізаційного простору. Відповідь на питання, чи певен, що його земляки підтримають цю ідею, аргументував тим, що досі по буковинських та галицьких садибах можна зустріти портрети цісаря Франца-Йосифа (адрес, щоправда, не міг назвати, як і спростувати, що невимірно більше там портретів Шевченка); а на застереження про можливу геополітичну деструкцію, з якої можуть скористати історичні вороги, пристрасно заявив, що він, молодий Олег Хавич, хоче встигнути пожити по-людськи, «доки є ще сила», а не витрачати її на сізіфову працю в ім’я чужих йому ідеалів, і що деструкції, звичайно ж, не буде… Словом, не склалося в Чернівцях бідному Крістофу з козаками.

Відкриття пам’ятника цісарю Австро-Угорщини Францу Йосифу І в Чернівцях, 2009 р.

…Відтоді чимало води стекло у Збручі, а ще більше – з-під пер сепаратистів. Особливо завзято мутили т.зв. сепаратисти галицькі (Володимир Павлів, Юрко Галицький, Дарій Левкович (?), Любко Петренко і Ко). За певних тактичних розбіжностей щодо розміру чи політичного устрою пропагованого ними гіпотетичного держутворення, всіх його апологетів єднає стратегічна мета: «окремішність» західноукраїнських земель від «решти» України, потребу в якій зумовлено «інакшістю» галичан (етнонім вживається умовно як синонім до «західняків»). Ця «інакшість», мовляв, не поверхово-етнографічна, викликана тимчасовим побутом у складі різних імперій, а глибинно-ментальна. Її подолання можливе хіба односторонньо, яко поглинання «західняків» більш чисельними й безнадійно русифікованими «східняками», котрі ніколи не приймуть «галицьких» цінностей включно з українською мовою (до речі, відокремлення україномовних галицьких теренів Володимир Павлів, наприклад, вважає запорукою її збереження)!

Термінологічний абсурд сепаратистів не застановляє… Як і абсурд політичний: з-поміж інших українців галичани вирізняються особливо загостреною українською самосвідомістю, українським патріотизмом… Як і абсурд історичний: саме в боротьбі за українські ідеали сформувалась ота порівняно вища, «європейськіша», ніж на інших теренах, політична культура сучасних галичан, яку сепаратисти вважають «західняцькою» візитівкою; саме після того, як на Галичину зробила ставку вся Україна, тут почав формуватися ембріон громадянського суспільства. До того це була, як відомо, найзацофаніша австрійська провінція, «зачарована» аж ніяк не на Захід… Пригадаймо хрестоматійне.   

У 1837 році побачила світ знаменита «Русалка Дністровая» – «перша ластівка національного відродження в Галичині». Зринула, однак, не на дністровській, а на дунайській хвилі: учасники «Руської Трійці» змушені були друкувати альманах у Будапешті, бо у рідному Львові умов для цього не існувало. І зовсім не через рогатки австрійської цензури, котра проти друку не заперечувала. На перешкоді стали львівські земляки-українці, які тоді називали себе виключно русинами і яких відтак найвизначніший галичанин, соборник, Іван Франко називатиме рутенцями (типологійна ніша, відповідна психології сучасних галицьких сепаратистів). За вказівкою митрополита Левицького, наклад «Русалки» арештовано й знищено, а її авторів-упорядників чекала сумна доля. Інакше навряд чи могло бути в середовищі, майже всуціль «москвофільському», яким і було під ту пору середовище «галицько-руської» інтелігенції. Всі культурно-громадські здобутки «Весни народів» (1848-1849) контролювалися тими, хто мріяв про «Вєлікую Русь» «от Тисы до Амура», і хтозна-скільки це потривало б, якби на початку 1860-их до галицької столиці не потрапила контрабандна партія «Кобзаря».

У своїх мемуарах Олександр Барвінський згадує про шоковий ефект, який справила ця книга на галицьку молодь. Захоплені козацькою стихією юнаки (брати Барвінські, Георгій Цеглинський, Володимир Шашкевич (син Маркіяна) та ін.) зодягали вишиванки й шлички, влаштовували Шевченківські вечори та недільні школи, воювали з польськими гімназистами… Вони називали себе «народовцями», і саме з їхнього почину в Галичині почалося справжнє громадсько-культурне життя: товариство «Просвіта», газета «Діло», журнали «Правда», «Зоря», Наукове товариство ім. Т.Шевченка (прообраз академії наук), мережа книговидання, завдяки чому (а також, звісно, австрійській конституції) після горезвісних Валуєвського циркуляру та Емського указу тут здобувають можливість друкуватися письменники, вчені, політики з «великої» України: Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші – більша частина репертуару «шкільної програми» виходила в світ через Галичину, «по ходу» підносячи рівень місцевої інтелігенції, не даючи їй «закостеніти», «заскорупіти» й «задеревіти» (за словами Івана Франка), бо, полишена на себе саму, вона чомусь була схильна саме до цього.

Галицькі «народовці» недовго тримали планку, скоро перетворившись на все тих же ментальних «рутенців».  Вже в середині 1870-их, вимушено емігруючи з Києва до Європи, через Львів проїжджав Михайло Драгоманов. Ось що він тут застав: «При спогляданні всього того, при читанні всього того, що пишеться в Галичині, при спостереженні за черепашачою ходою галицько-руського поступу, далебі, є право засумніватися, чи справді існує в Галичині та передова, по-європейськи освічена, віддана народові меншість, про яку в нас зайшла мова /…/. Вищезгадану меншість слід ще зробити й організувати /…/ і для цього потрібна при гарячому народному почутті дійсно серйозна європейська наука» («Три листи до галицької молоді»). Драгоманов надихнув  молодого Франка, що невдовзі став найвидатнішим галичанином-європейцем та соборником-українцем в одній особі. «Серцевинний» (за Оксаною Забужко) період духовного становлення українства («останні десятиліття дев’ятнадцятого віку») неспроста називають франківським. Цікаво, куди сучасні «сепаратисти» подінуть Франка? Як виймуть оту серцевину з українського древа?   

Україна уповала на Галичину як на трибуну, з якої заявляла своє «ще не вмерла»; як на тил, де перегруповують і поповнюють виснажені сили; як на лабораторію, де апробують ідеї, моделюють перспективи майбутнього, а відтак повертають до Києва, для дальшої боротьби (перенесення громадських інституцій, зокрема, редакції «Літературно-наукового вісника» на чолі з Михайлом Грушевським 1907 року до Києва після прийняття російської конституції).  Цей же алгоритм щербатої української долі спрацьовує й після поразки визвольних змагань (на західноукраїнських землях знаходить прихисток значна частина вчорашніх вояків УНР)  або ж у часи «відлиги» та «застою» (саме у Львові витворюється найпотужніше дисидентське середовище, сформоване, знову ж, виходцями з не лише західних, але й центральних, східних українських теренів).  Тож не дивно, що саме в Галичині найшвидше склався менталітет, який сучасні «сепаратисти» намагаються подати прерогативою самих галичан, «прихватизуючи» для Частини набуток Цілого.

Наведені щойно окремі приклади стосуються лише останніх півтора століття цього процесу. В одній з актуальних праць невтомний Іван Дзюба наводить їх значно більше, зачинаючи ще від княжих часів. Прикметно, що оту працю, той, як сам називає, «лікнеп», академік писав не спеціяльно для галицьких «сепаратистів» (хоч і їм, звісна річ, було би незайво перед тим, як хапатись до «вищої математики», нагадати давно призабуті арифметичні ази). Ні, безпосереднім адресатом студії є не хто інший, як, більш ніж сумно-, відомий… Табачник! Він теж вважає, що «украинец юго-востока не имеет почти ничего общего с галичанами» і ваащє: «Взаимная несовместимость менталитетов разных частей формально единого украинского этноса настолько велика, что можно смело утверждать о формировании в нем нескольких наций».

Порівняймо. У відповідь на питання кореспондента газети «2000»: «А коли ж настане справжнє протверезіння?» (стосовно «ілюзій» соборности) наш «старий знайомий»  Хавич відповідає: «Коли просто будуть говорити не про проблему, не про привілеї, а як про даність: «ми — інші». Коли прийдуть до того, що ми — західні українці і наддніпрянські, донецькі, таврійські — відрізняємося, чітко відрізняємося — історією, мовою, філософією… Спільного у нас майже нічого немає»… 

Або, приміром, відомий у Львові «провокатор»-полішинель, журналіст телеканалу «ЗІК» Остап Дроздов (ще одна «Ося» в дуплі старого козацького імені), котрий, зловживаючи «службовим становищем», де треба і де не треба нав’язує співрозмовникам федералістську тему, а поза ефіром, не обтяжений вимушеною нейтральністю ведучого, вже таки прямим текстом просторікує на кшталт: «Різні регіони України не знають один одного, не розуміють і не хочуть розуміти /…/. Взаємне несприйняття ментальностей настільки глибоке, що здатне вживатися в одній країні тільки завдяки відсутності повсякденного контакту між собою. Східняки приїжджають на Захід і західняки на Схід як у гості, як туристи, як в іншу країну. Чим більше Схід і Захід взаємно пізнаються, тим швидше цементується засаднича інакшість та непоєднуваність»…

 Пробі! А я, живучи в центрі Львова й сотні разів помагаючи «дезорієнтованим на місцевості» «східняцьким» туристам, і не почув-не побачив за їхніми щиро-безпосередніми намаганнями розмовляти літературною українською й  захопленими репліками («У вас саме найчудовіше місто!»), за жартівливими уривками «звіяних вітром» телефонних балачок («Да, да, уже нас  павязалі в криівкє, ведут расстрєлівать»), за тим суцільним позитивом, що так і «пре» від них на «майдані Ринок», за тими «роззявленими» очима й вухами, котрі як губка вбирають те, чого їм «там» так бракує… за тим усім я ще досі не вдав помітити «взаємного несприйняття ментальностей», зачаєного, мабуть, «настільки глибоко», що куди там мені, сліпому-глухому-наївному… А загалом прикільно та обнадійливо, коли про глибину пашталакають сноби містечкового рівня з істеричними рефлексіями замість волі і віри, й помелом заміть язика.      

Тут, як то кажуть, могло бути б «розумному досить», та «без коментарів» наразі не вийде. Бо, якщо з Табачником  давно «все ясно», то з його западенськими однодумцями – далеко не все і не всім.

У своєму політиканському прожектерстві  наші тяжко «інтелектуали» поводяться так, мов на схід від Збруча, крім «великої» України, вже нема ще «великішої» Росії; а, коли і є, то це вже не та агресивна імперія, що мріє про всесвітнє панування, статус «родины слонов» і «кузькину мать» для Америки, – але  якісно інша, невідома історії, мирна країна , котра спершу буде «нейтрально» спостерігати за розпадом України, відтак «великодушно» приймати назад до «лона»  розкаяних «блудних дітей» і щиро тішитись, що немає між них отих ворохобників-западенців, що вони вже не заважатимуть  доконати почате Петром-Катериною – що «і  в вас, і в нас все буде гаразд»… Той, хто так думає, най пригадає, з чого починалися для Росії і перша, і друга світових війни? Саме так – із «возз’єднання» західної  України… «Бог тройцу любит»?

Українська ідея, об котру так солідарно витирають мешти і туфлі «західняцькі» сепаратисти та «східняцькі» табачники; і лише українська ідея, утверджена  на  всім просторі «від Сяну до Дону», – те, що унеможливить реанімацію кривавого імперського молоха, із якого вже допадають останні клапті «ліберастичної» штукатурки…

 Намагаючись  відвоювати Україну  від  Азії, європейці  самі перетворюються на азіатів (третій рейх, перша річ посполита) й кордони Азії поширюються до Сяну – намагаючись обжити Україну по-європейськи, навіть «азіати» приречені європеїзуватись (ані русифіковані, ані навіть росіяни, в Україні живущі, вже ніколи не схочуть «гордится общественным строем», замість жити по-людськи) й кордони Європи здобудуть шанс розширитися до Дону… Це не якась гола віра (Хавич, іронічно: «Ви в це вірите? Добре. З питань віри я не дискутую») – а давно, в спосіб «проб і помилок», апробована партія на «великій шахівниці» світової геополітики (за Зігмундом Бжезинським). Є «два світи – два способи життя» й відповідні їм цінності. Цінностей  ексклюзивно «галицьких», котрі б щось до них додали,   наразі не пригадую.

Солідаризуючись із Табачником щодо «несовместимости менталитетов разних частей формально единого украинского государства», а тим самим і з Путіним, для якого Україна – «лоскутное государство», історичний казус та випадковість на мапі Європи, тобто підкидаючи власного «козиря» до шулерських ігрищ  «сусідів близьких», западенські сепаратисти мали би не забути, що, «собирая великую Русь», москалі  ніколи не мастили собі голови якоюсь «нєсовмєстімостью» не тільки з казанцями чи новгородцями, а й, «приміром», … чеченцями… та ще якими кількома десятками «суб’єктів федерації». Ото вже «ісконно» монолітна державна гармонія! Чи, може, «окремішні» галичани розраховують на московську повагу до їхньої «інакшости» у мистецтві елегантсько тримати філіжанку двома пальцями і на рівному місці віднаходити привід для «сепарації»? Ні, вони нагадають про  «споконвічне» прагнення рутенських москвофілів злити свою «червоннорусскую» річечку в «общерусское» море. І того їм буде доста для повної й остаточної «совместимости».          

 Чому такі «тверезі» й раціональні западенські «інтелектуали» цього не розуміють? Чому ілюзія швидкої віденської кави надурняк застить реальну можливість опинитись віч-на-віч із пожиттєвою баландою (в кращому разі, якщо не «зачистять»). Чому, добре знаючи історію, ба навіть маючи до неї кровно-родинний стосунок («пересічний» сепаратист любить наголошувати, що походить із сім’ї репресованих  і  з дитинства виховувавсь у патріотично-соборницькім дусі), цинічно глузують з ідеалів, за які клали життя їхні одноплемінники (дехто Даян-Ярослав Монастирський (звучить!), за національністю «галичанин» (з автоанонсу), в  одній із програм вищезгаданого Осі Дроздова, у відповідь на питання, чи пішов би, як ті студенти під Крутами: «Ні, на таку війну я не піду, мене жінка не пустить»)? Чому вони такі…  нетверезі?

 Тому, що увесь отой «сепаратизм»  –  вислід зневір’я у власних силах, «комплексу поразки» –  головного  з  усіх у закомплексованій психіці  переможеного («Битву за Україну програно»! – чи то Любко Петренко, чи то Дарій Левкович). Кожну невдачу багатократно множить огром невдач попередніх – багнеться їх відсікти і забути, вдовольнившися меншим, ніж те, що до них привело… Але що ж, чергова невдача  –  і синиця не менш журавлино спурхує в небо, й той «останній плацдарм» теж чомусь утікає з-під ніг…           

Досить було у кількох поїздках на Схід вчути нехіть до «западенців», як зринає ідея махнути рукою на тих рогулів «східняків» (найшвидше з «простих» рішень), поставивши на здоровий мінімум галичан-буковинців-волиняків… Але от заковика: земляки, що допіру здавались такими свідомими, чомусь беруть та й голосують за «Свободу» – «всеукраїнське об’єднання»… І вже Володимир Павлів на весь інтернет роздратовано заявляє про масову «галицьку темноту», таку недолугу на тлі  малочисельної «галицької еліти», до якої, звичайно ж, відносить себе… Яким буде наступний рубіж дефензиви? До якої території стиснеться остаточний мінімум мініморум «сепаратистського» електорату : приміщення  дискусійного клубу «Митуса», каварень «Під синьою фляшкою» і «Цісарсько-королівський локаль»?

Методом «відпадання» нових націй не творять – хіба точно втрачають «добрі й старі». У стані зневір’я здорових ідей не народжують – хіба ті, які можуть знайти підтримку серед таких же зневірених… Але ж  цей стан неприродний, «неправильний», ненормальний для психіки, а тому тимчасовий. Тільки-но з’вляється надія на краще для всіх українців, як «сепаратисти» негайно ж втрачають і без того мізерну щопту своїх прихильників. Пригадаймо.

 Початок 2000-них. Убивство Гонгадзе оголює суть «меншого зла» кучмівщини, яке галичани підтримали  на  недавніх виборах (аби не комуняка!). Звісно, розчарування, на яке здорова психіка реагує акціями «України без Кучми», що врешті приводять до Майдану…  Психіка пораженська реагує на ті ж події «сепаратистським» бумом на сторінках галицької періодики. «Прориває» чомусь власне зараз, витягає дулю з кишені, хоч скрутилось-носилось її ще з середини дев’яностих (теж «реакція» на розчарування у швидких дивідендах від Незалежности). Чи не найкраще узагальнив  дух (точніше, душок) корпусу тих опусів Ромко Мацюк: «…Оця мудрагельська нова галицька інтелігенція, з подиву гідним завзяттям невпинно ганить власний нарід, власну расу, вишукує для себе иньшого історичного походження, пишається виключно власним відбитком в дзеркалі створеного нею самою політичного болота, час од часу жереться поміж собою, ганить стару інтелігенцію, а своє призначення бачить у баламученні поспільства /…/. Ціле щастя, що нарід отих бздур якось не має часу зауважити за щоденною гарівкою на городах, в полі, зайнятий перепродуванням в мороз і спеку продуктів власної та чужої праці на хідниках львівських королівських вулиць»…

Це узагальнення зроблено 2003 року . Вочевидь, під ту пору критична маса «западенських» настроїв уже здатна була «дістати», вхопити за живе… Та куди усе воно ділося через рік, у часи надій, пробуджених Помаранчевою  революцією? На жаль, ненадовго. Знову, з відомих причин,  похилилась червона калина – на  похилене ж  дерево як відомо і кози скачуть…

 Але є й інша приказка, теж про «сепаратистів». Це знаменита, фірмово хуторянська, апологія «хати скраю». В ній живе хитрий хохол, такий хитрий-прехитрий, аж перехитрив… самого себе. Адже, «тверезо» прорахувавши немалі «вигоди становища», забув одну невигоду: крайні хати горять першими.

Ростислав ЧОПИК, літературознавець (Львів),

для «Галицького кореспондента»