Серед фотоальбомів про мандри різними країнами найбільше саме про Кубу. Ця країна дарує мандрівникам такий ґатунок вражень, що ними просто неможливо не поділитися з іншими. Як любов, яка мимовільно виплескується на цілий світ. Вирушаючи на Острів Свободи, фотограф Юрій Бакай звично прихопив з собою фотоапарат. Майже місяць знимкував просто «для себе», а вже після приїзду відчув – буде виставка.

 

 

Юрко приєднався до групи фотографів і журналістів, які організували собі цікаві мандри Кубою. Виявилось, що Куба – на карті маленький «хробачок» між Америкою і Бразилією – насправді величезний острів. На взятій на прокат машині за десять днів заледве об’їхали третину Куби. Мали правило двічі на одному місці не ночувати. Спускалися від Гавани до Карибського моря і їхали вздовж узбережжя, ночуючи то в «каса конвертіблє» – спеціальних будиночках для туристів, то у спальних мішках на пляжі під пальмами.

Як на таку велику країну, побачили на диво мало машин. На шосе частіше можна було зустріти селян на конях або самопальні клепані-переклепані тракторці. А у містах – просто ретро-рай! Зустрічалися форди з 30-их років, які їздять і нічого їм не бракує, доджі з 50-их. Все розфарбоване у яскраві кольори, циганське. На фоні розкішної іспанської колоніальної архітектури складається враження, що потрапляєш у інший часовий вимір десь між 30-ми і 60-ми роками минулого століття.

Гавана скидалася на велетенський музей ретро-автомобілів. Машини чудесно збережені, дбайливо доглянуті і усі на ходу. Дивує, що ці машинки не просто їздять, а ще й працюють як громадський транспорт. Крайслер «Плімут» 50-го року спокійно слугує як публічне таксі. Кубинське ноу-хау дозволяє підсідати у таку машину, яка курсує за чітко визначеним маршрутом, і висідати, коли заманеться. Заскакуєш собі драйвово у такий розкішний «корабель» і разом з якимись кубинцями їдеш до центру Гавани за 3-4 гривні на наші гроші.

Звичайні кубинці дуже обережні у висловлюваннях і не поспішають виливати душу зустрічним туристам. Знають, що їхні телефони можуть прослуховуватися, на Кубі контролюється навіть Інтернет. Більш розкуто себе почувають художники і музиканти, а  також жителі столиці. Нарікають на владу, кажуть, що Фідель тримає руку на всіх заводах і фабриках і не дає розвиватися бізнесу. На периферії люди залякані. Коли українці витягали рації, якими група користувалась, щоб не загубитися, люди приймали їх за поліцейських. На Кубі заборонено користуватися радіозв’язком. Роздобути справжній кубинський прапор виявилось нездійсненною місією. Намагалися придбати якісь старі, можливо, подерті прапори, але ніхто не погодився.

Для іноземців курсує спеціальна валюта – «кукі», або песо конвертіблє, яке прирівнюється до долара. Цей винахід ставить туристів у незручні умови, бо ціни в кукі чи доларах у 5 разів вищі, ніж у песо. Можна розраховуватись і песо, але часто з туристів, яких вирізняють з першого погляду, все одно візьмуть більше. У ресторанах навіть не дають меню, або ж дають меню без цін. Тоді починається щось схоже на торгування, неспокушені туристи заплатять у кілька разів більше, ніж ті, хто вже в курсі справ. А кубинці за сусіднім столиком знають справжню вартість і розраховуються за звичними їм цінами.

Розвести туриста – наче якась національна традиція. Кубинець охоче покаже дорогу до потрібної вам пам’ятки, розкаже щось про неї, проведе до ресторану, а потім буде очікувати гроші за свої послуги і образиться, якщо ви їх не дасте. Вони розуміють, що за кілька годин з іноземцем можуть заробити половину своєї зарплати за місяць. Подекуди відчувається соціалістична ненависть до «буржуїв». У туриста в білому капелюсі можуть кинути яйцем. З іншого боку, інтелігенція і кубинські митці нарікають на окремих своїх співвітчизників, які женуться за доларом, псуючи враження про країну і націю.

На Кубі активно розвивається зелений туризм. Але садиби чітко розділені на два типи: одні мають право приймати лише іноземців, інші – для кубинців. Кубинці не можуть спати в одній садибі з іноземцями. Це все контролюється. У деяких громадських закладах, до прикладу, у морозивній, є окрема кімната для іноземців, там і ціни спеціальні. У зал, де ласують морозивом кубинці, туристів не пустять. Одна порція морозива коштує півтора долара, а якщо ці гроші поміняти на песо, то можна купити п’ять порцій. Зазвичай, коли кубинці бачать, що іноземець не орієнтується у цінах, то кажуть ціну в доларах.

На машині проїхали Кубою майже дві тисячі кілометрів. Дивилися країну з незвичних ракурсів, побувавши у місцях, куди туристи не заїжджають. Бідні кубинські села, дикі пляжі, плантації цукрової тростини та тютюну. Навіть найбідніше населення з вигляду не бідує. На перекошеному від старості і бідності ґанку завжди веселі і безтурботні люди. Кубинці по-особливому уміють радіти життю. У містах на кожному кроці грає музика, чи не на кожній площі щовечора танцюють. П’ять-шість разів на день п’ють міцну кубинську каву – вона подається у маленьких наперстках і коштує на наші гроші 40 копійок. Її вирощують прямо на острові. А в найменшій сільській крамничці великий вибір дуже дешевого і доброго рому.

Тут досі діє система соціального забезпечення: кубинці отримують за картками їжу, передовсім рис та хліб. Тому навіть найбідніші не голодують. Зате державні крамниці нагадують СРСР. Вітрини вражають мінімалізмом: у господарській крамниці продають лише мачете, лопати, мотики і робочі спецівки. У газетному кіоску – три види журналів, у сільській продуктовій крамниці – кілька ґатунків рому, солодкої води, зубна паста та презервативи. Не варто дивуватися, якщо вас попросять подарувати футболку чи щось з одягу.

Культ Че Гевари процвітає. І не лише для туристів. Для кубинських піонерів команданте – приклад мужності і патріотизму. Графіті з його зображенням надзвичайно популярні. Подвигам Че приділяють велику увагу на уроках історії. Щоранку перед початком уроків відбувається лінійка і маленькі кубинці в формі з піонерськими галстуками піднімають національний прапор, а після закінчення школи так само урочисто спускають його. Ця процедура відбувається навіть у найменшій сільській школі.

Останній вечір на Кубі був символічно проведений з Хемінгуеєм у барі «Флорідіта» в Гавані. Якось письменник випадково зайшов сюди і залишився спробувати «Дайкірі». Спробував і пізніше ходив у «Флорідіту» щоранку майже 20 років, сідаючи щоразу на одне й те ж саме місце і випиваючи неймовірну кількість улюбленого коктейлю. Там Хем сидить і зараз, щоправда – бронзовий. А перед ним щодня кладуть склянку справжнього «Дайкірі».

 Записала Наталка ГОЛОМІДОВА