Мушу визнати, що у своїх сподіваннях я помилково не враховував одного важливого аспекту, про який не мав би права забувати, оскільки на першому курсі університету етологія, наука про поведінку і інстинкти, була головною темою моїх наукових зацікавлень. Навіть не вся етологія, а конкретно те, що я називав для себе зоосексологією.

Ланцюжок мотивацій до таких тем був зовсім не естетським, я думав по-наївному раціонально. Оскільки природне середовище нестримно скорочується, то саме це стає найбільшою загрозою для існування різноманітних видів тварин. Видове розмаїття я вважав абсолютною трансцендентальною Богом даною цінністю, а зникнення хоча б одного виду живих істот – колективним злочином, який не тільки «взиває о пімсту до неба», але й безповоротно калічить усіх тих, хто залишився.

Тоді здавалося, що реальним способом врятувати види, яким загрожує вимирання, є створення так званих плодових колоній – популяцій, які утримуються у дбайливій і комфортній неволі для того, щоби спокійно розмножуватися, а потім розселяються у природні умови. І тут виникала проблема, яка робила зоосексологію необхідністю: у змінених, штучних умовах тварини не поспішали розмножуватися. Секс їх зовсім не цікавив, бо виявилося, що у новій реальності стара шкала цінностей, яка викликає бажання жити, втратила свій сенс, а для зміни старих стереотипів оцінки часу потрібно непомірно багато. Бо секс, як не дивно, зовсім не є справою приватною. Бажання і способи вибору залежать передовсім від колективного інстинкту. Тобто від ієрархії, існування якої є і необхідністю, більшою від вдоволення власних бажань, і орієнтирним впливом на вибір, більшим від власних вподобань. І саме цього я не врахував.

Ніколи не міг подумати, що популяція, народ, який вже запізнав трохи делікатності, може знову добровільно вибрати грубу силу, навіть не силу, бо що таке сила, а напір, натиск, агресивність, побудовані на залякуванні, приниженні і відсутності або приховуванні сумнівів і рефлексій, на цілковитому егоцентризмі, при якому особа попросту не може уявити собі, що переживає хтось інший. Не врахував фактора ієрархічності. А ієрархія, як у тварин, вибудовується у певних умовах у процесі безжальної боротьби. І критерієм ієрархічності є витривалість до конфліктів того ґатунку, який саме ці умови висувають. Йдеться про те, хто над ким буде панувати і хто кому буде покорятися. Коли ієрархія укладається, то вона існує ще довший час, незалежно від того, як змінюються умови, ієрархічні піраміди доволі неповороткі. І приховані симпатії тих, хто знаходиться на нижчих щаблях, хоч не хоч адресовані тим, хто виліз вище. Зрештою, там вже не важливо – хто, важливе то, що ти знаєш і визнаєш вищість саме за якимось критерієм, за яким сам визнаєш своє узаконене місце у піраміді.  

Власне тому те, що відбувається в українському суспільстві, є цілком закономірним. Більшість популяції – незважаючи на ненависть до вищих, яка є передовсім формою невдоволення собою і, відповідно, своїм місцем – всією своєю натурою годяться із критерієм, за яким побудована ієрархія. Більше того, керуючись цим критерієм, більшість готова якщо не докласти зусиль, то, принаймні, якимось чудесним чином пробитися-перенестися на вищий щабель, де можна так, як хочеш, і прийняти відповідний спосіб поведінки. Поки критерій залишається незмінним, сформована ієрархія є непорушною, вона завжди перемагатиме, дрібні переміщення окремих осіб вверх-вниз тільки поновлюють її життєздатність.

Якраз через консервативність ієрархічних критеріїв цілком безперспективними виглядають  і  наміри української опозиції, і марення про всенародну революцію. Адже і опозиція, і революція насправді керуються тими самими цінностями, що і ієрархія, яка вже – з об’єктивних причин – вибудувана. У такому випадку можна тільки щось скинути, а щось підняти. І все почнеться з новою інтенсивністю.

Добре, що світ такий мінливий і такий взаємозв’язаний. Зміниться якийсь непомітний тепер фактор – і зміняться умови природного середовища. А тоді призупиниться охота розмножуватися, бо стара ієрархічна шкала перестане збуджувати і викликати симпатію. Доведеться вибудовувати цілком нову шкалу. А з нею – хоч не хоч – і нову ієрархію. Зовсім іншу, делікатнішу, але таки ієрархію.

Тарас ПРОХАСЬКО