“Ану подивіться, які кращі?” – відомий франківський жебрак простягає мені дві упаковки перепелиних яєць у супермаркеті “Сільпо”. Каже, мусить пити, бо кашляє. Окрім перепелиних яєць, у візочку чоловіка, який просить милостиню біля Катедри і на вокзалі, повно яблук та апельсинів плюс дорога упаковка чаю “Мате суничний”. На касі жебрак витягає з кишень тугенький рулончик зім’ятих купюр, переважно по гривні-дві. Касирка обслуговує мовчки, а коли чоловік йде, не стримується: “Теж мені жебрак, апельсинів йому бракує!”

Жебраки частіше з’являються на вулицях Івано-Франківська, щойно виходить перше весняне сонечко. Допомігши жебракові вибрати перепелині яйця, ми вирішили все ж поцікавитися, чи справді ці люди потребують допомоги, чи, можливо, заробляють на людському милосерді. 

У будній день біля Катедри не менше жебраків, ніж у неділю. Молоденька, доволі пристойна циганка сидить на землі і просить «на дитину». Карточка з трагічною історією та фото дитини не дуже чіткі, але це перехожих не надто хвилює – кидають гроші, навіть не читаючи. Помітивши фотоапарат, циганка відвертається. Поруч добре відомий у Франківську дідо в капелюсі, схожий на гуцула, який вже роками грає на скрипці. Дідо називається Іваном і каже, що він з Рахова. Говорить, як гуцул. Каже, жінка померла і лишилося троє дітей. Дорослі, але він все одно їм помагає. А йому самому, мовляв, нічого не треба. Перехожі час від часу зупиняються послухати скрипку – дідо заробляє чесно.

Останніми днями перед Катедрою часто побачиш дівчину з викривленими ногами. Стопи наче вивернуті досередини. Молодиця, схожа на кривеньку качечку, пересувається за допомогою коштура. «Шкода її, ще така молода», – каже перехожа, кидаючи купюру у пластиковий пакет. Подруга зізнається, що постійно давала милостиню цим дівчатам, бо думала, як страшно бути каліками у такому юному віці. Цих «кривеньких» під Катедрою у неділю буває аж троє. Просять також біля «Універмагу» та коло ратуші. Цікаво, що це за діагноз, що аж так ноги вивертає?

«Вони півроку тренуються, розтягують сухожилля, щоб могти так викривляти ноги», – запевняє Валентин Данилюк, заступник начальника міського відділку УМВС, начальник міліції громадської безпеки. Міліціонер каже, що від патруля ці псевдожебрачки тікають на диво швидко і без коштурика. Те, що дівчата уміють нормально ходити, підтвердили також працівники Карітасу: як правило, дівчата шкутильгаючи доходять до РАГСу, а там  випростовуються і йдуть далі на прямих ногах.

«Ми добре знаємо цих дівчат, – каже настоятель Катедрального собору Святого Воскресіння отець Юрій Новицький. – Навіть якби й була така хвороба, то з нею спокійно можна влаштуватися прибиральницею, але ж вони не хочуть. Кожного року з’являються нові дівчата. Наш завгосп нещодавно йшов зі своєю жінкою, і та змилосердилась і дала одній з цих дівчат гроші, а потім ввечері вони зустріли її у супермаркеті з повним візочком продуктів, з червоною ікрою. Завгосп її питає: як ти можеш людей дурити, а вона йому: ви мені самі гроші дали». Ікрою жебрачки не обмежуються. Таким крутим мобілкам, як у них, кажуть у міліції, позаздрили б усі ті, хто давав гроші.

Під час патрулювання та планових рейдів міліція встановлює особу жебрака та його місце проживання. Прохачів повідомляють про будинок нічного перебування та розповідають про аморальність їхньої поведінки. Ось і все, що в силах міліції, згідно з чинним законодавством. Затримувати жебраків чи навіть псевдожебраків за виманювання грошей міліція не має права. Сьогодні жебрацтво – не злочин. На кожного з жебраків у міліції мають анкети. «Одиниці з них справді мають біду. А якщо мають, ми їм допомагаємо. Так, одному чоловікові, який вийшов з в’язниці і опинився без роботи і без житла, допомогли працевлаштуватися. А жіночці, яка збирала на квиток до Москви, де лишився її чоловік-заробітчанин, дозволили зібрати на нього гроші. За два дні жебракування квиток був куплений і правоохоронці урочисто посадили її у потяг на Москву.

Більшість жебраків у місті – місцеві. «Майже усі вони мають житло і родину, а жебракувати ходять, як на роботу. Вдяглися по-бідному, взяли фото дитини або видрукований з Інтернету діагноз і пішли просити. Вони самі зізнаються, що не мають ніякої біди», – каже Валентин Данилюк. Так званого «кришування», коли інвалідів використовують для збору коштів, сьогодні в Івано-Франківську вже немає. Останній випадок був зафіксований в області минулого року.

До слова, символ франківської “стометрівки” «Пане, дай пару копійок» також має житло і родину. На «роботу» їздить на маршрутці. «Дуже інтелігентний чоловік, у розмові з нами він ніколи не грає кіна», – резюмує Валентин Данилюк. А жінки, які вечорами грають на акордеоні, – колишні працівниці філармонії. Пропрацювавши ціле життя на державу, вони отримують пенсію до тисячі гривень і змушені виходити на вулиці, щоб хоч якось утримувати родини. Як і багато городян, міліціонери й самі радо слухають їхню музику.

Якби люди не давали гроші, жебраків не було би так багато. Жіночка, яка під Катедрою вже роками просить гроші, бо у її чоловіка «відрізало палець», могла би влаштуватися на роботу і працювати, у неї всі пальці на місці. Але навіщо? У будні дні франківські жебраки випрошують 200-300 гривень, у святкові – 400 і більше. Робота не кусається. Гроші кидають, незалежно від того, хто і на що просить.

Як і в будь-якій професії, у жебраків своя конкуренція. Б’ються за те, хто ближче стоятиме до катедральних сходів, коли люди виходитимуть після Служби Божої. Найпрудкіші вирішують не чекати і заходять у храм просити просто посеред Богослужіння, порушуючи церковні закони. «Маємо проблему з одним безногим із Закарпаття. Він заповзає до Церкви і просто під час Служби повзає по підлозі межи людей і просить гроші. А ті йому дають. А це заборонено! Ніхто не має права порушувати хід Богослужіння. Ми його попід руки і виводимо з церкви, а люди ще й заступаються за нього, відбивають від священиків. Кажуть, лишіть його, бо він каліка!» – обурюється  отець Новицький. Сьогодні закарпатець майже щодня сидить під приміщенням музичної школи поблизу Катедри.

Чоловіки, які просять під церквою, витрачають гроші на горілку, переконує отець Юрій. «Ми не раз за ними стежили. Як тільки кинуть їм пару гривень, вони завертають за ріг і йдуть на «точку» на початку Бельведерської, де в одній з квартир наливають горілку». Священик наголошує, що, подаючи милостиню таким жебракам, люди стають співучасниками гріха – штовхають до алкоголізму і дармоїдства.

«Церква не проти того, щоб давати милостиню, але не варто Церкву перетворювати на жебрацький дім. Більшість жебраків використовує церкву як місце для заробітку. Вони спекулюють на особливому настрої людей, на їхній готовності чинити милосердя. Практично усі ці жебраки можуть працювати, але вони не хочуть. Люди, які дійсно мають якусь біду, приходять до нас. Єпископ дає дозвіл на збір пожертв, і ми оголошуємо на Службі Божій, що зараз після Богослужіння будуть збирати гроші на таку-то потребу».

 

Єдина стаття у Кримінальному кодексі, яка передбачає відповідальність, – за втягування у жебрацтво дітей з метою отримання прибутку. Останніми роками в Івано-Франківську таких справ різко поменшало, запевняє Валентин Данилюк: «Жебрачки вже навчені. Тому вони тримають фото дитини, але самих дітей вже не використовують». Міліціонер зауважує, що під час перевірки виявляється, що більшість з цих жінок взагалі не мають дітей. Натомість мають квартири і забезпечені родини. Минулого року затримали лише одну жінку з Калуша, яка використовувала для жебрацтва свою річну дитину. Слідство у цій справі триває.

Церква і міліція щодо жебраків мають спільну думку – не треба давати їм гроші. «Прикарпаття славиться особливим милосердям. Сюди з’їжджаються жебраки з різних областей, бо знають, що франківчани дають щедру милостиню. До прикладу, вищезгаданий скрипаль насправді з Хмельницька. Недосконалість українського законодавства дозволяє їм безперешкодно виманювати гроші, і тут немає ознак шахрайства. Якщо люди перестануть давати гроші будь-кому, жебрацтво припиниться», – переконаний Валентин Данилюк.

Виявляти милосердя можна і треба, але варто уникати сумнівних жебраків. Отець Юрій Новицький радить давати лише «офіційну» милостиню: на добре відомі доброчинні акції  «Миколай іде до сиріт» та «Сирітський портфелик», долучатися до збору коштів на операції,  про які повідомляють ЗМІ, або ж кидати у скриньки для збору пожертв, які сьогодні розташовані у багатьох крамницях міста.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА

 

Історична довідка

За свідченнями івано-франківських краєзнавців, жебраки були відомі в місті здавна. Так,  Іван Бондарєв, аналізуючи різні версії назви вулиці Зосина Воля (тепер – вул. Коновальця), зазначає, що саме там проживала міська біднота і жебраки, тому спочатку вулиця носила назву Каліцька. Софія, онука засновника міста Андрія Потоцького, була милостива до злидарів. На Каліцькій вона збудувала притулки для хворих та бідних.  Якщо врахувати, що благодійність Софії припадає на поч. XVIII ст., то це підтверджує, що жебраки в Станиславові проживали трохи не з часу його заснування, що, зрештою, є закономірним для середньовічного міста. Знаходимо також інформацію, що довгий час навколо Темпля (синагоги) до Першої світової війни у саморобних будках проживали жебраки. 

Але і за часів Австрії, і у польський період власті усяко старалися очистити місто від таких «найбідніших» людей. Якщо вони не були мешканцями міста, то магістрат власним коштом виселяв жебраків за місцем проживання чи народження. Так, згідно із Звітами міського магістрату про фінансові витрати на примусове виселення громадян до місця їх проживання, за 1877 рік було виселено з міста 25 чоловік. Часто такі громадяни не мали жодних документів, а тому, щоб знати, куди їх виселяти, поліція складала розширені протоколи, куди вносилися: прізвище (якщо знали!), ім’я, з якої родини, де народилися, чи мають якісь документи, хто батьки, які є родичі та де вони проживають, чи мають чоловіка (жінку), дітей, де востаннє працювали і т. д. На основі цієї інформації власті вирішували, куди відправити жебраків. За потреби перед відправленням жебраків лікували у міській лікарні.

Газета «Кур’єр Станиславівський» від 29 березня 1936 року у замітці «Облава на неповнолітніх» розповідала про поліцейський рейд, який виявив 9 неповнолітніх жебраків віком від 9 до 16 років. Цікаво, що у дітей-жебраків були батьки, які знали про «заробітки» своїх чад і навіть посилали їх на таку «роботу». Поліціянти дітей повернули у сім’ї, а батьків суворо попередили!

Не минуло й місяця, як у місті висадився «десант» з приїжджих жебраків, які буквально окупували головні вулиці. У 1936 році Великдень святкували 12 квітня, тоді жебраки й приїхали, знаючи побожність і щедрість віруючих Станиславова.

 

                                                                                              Наталія ХРАБАТИН