Через рік у всіх європейських країнах будуть відзначати сторіччя Великої війни – саме так у багатьох мовах прийнято називати Першу світову. Можна не сумніватися, що ціла програма підготовки до святкувань розпочинається задовго до формальної дати – вже тепер. До того ж – і в тому числі завдяки тій війні – Європа змінилася.

Програма відзначення зовсім не є програмою урочистих заходів і парадів. Йдеться передовсім про освіження історичної пам’яті. Європейці розуміють, що у сучасному живе минуле. Тобто усі сучасні проблеми є не химерною грою стихій, а закономірним наслідком попередніх рішень і нерішень. Велика війна саме тому стала великою, що її наслідки спрацьовують ще й досі, незважаючи на те, що потім була Друга світова, яка, зрештою, була всього лиш найпомітнішим наслідком Першої.

Щодо наших країв, то тут, як, здається, і з усім іншим, буде спокій – про велику війну згадувати не збираються. Хоча наш стан надзвичайно потребує цієї терапії. Адже саме Україна є єдиним (ще трохи Білорусь) нерозв’язаним вузлом Першої світової, а за тим і усього двадцятого століття. Українці далі перебувають на різних сторонах давнього фронту, намагаючись врятувати одне одного. Забуваючи про те, що передовсім варто згадати дитячі травми. 

Від раннього дитинства я був оточений людьми з покоління, які саме завдяки досвідові Великої війни ніяк не укладалися у радянські реалії мого дитинства.

Я знав те, що не слід було знати. Дитиною я слухав їхні історії дитинства і молодості, і саме вони ставали історією мого дитинства.

Вони дивовижним чином наклалися на ландшафт, у якому я пізнавав світ. Подібне притягує подібне. Мої перші роки пройшли у шанцях. Все це було частиною тієї величезної роботи, яка називалася австрійською лінією оборони у 1916 році, перед Брусиловським проривом. А все моє дорослішання припало на поступове зникнення окопів. Вони ніби дочекалися, щоби я побачив їх величними, а тоді почали щезати. 

 Особливо значення дитячих спогадів загострилося після того, як я пішов до школи. Радянська школа неохоче згадувала про Першу світову війну. Адже вона була ще до Жовтневої революції 1917 року у Росії, яку прийнято було офіційно вважати справжнім створенням світу. Особливо небезпечно було пояснювати щось про ту війну у нашій частині України, котра викристалізувалася якраз тоді – як частина Австрійської імперії, яка воювала проти Російської імперії. Хоч більшовики також були проти царату, все ж вони стали спадкоємцями цієї імперії. Тому ми знали щось таке, чого не варто було знати. Тому наші нешкільні знання були такими важливими для збереження самоідентифікації.

Не дивно, що національне відродження наприкінці 80-х років, ще коли Радянський Союз існував, почалося із нагадування про Першу світову, про український легіон. Українські січові стрільці знову стали, тепер уже як спогад, тією формацією, з якої почався розвал Радянської імперії. 

Коли вся Україна стала незалежною, пам’ять про Першу світову війну знову перетворилася на небажану. Тепер вона видавалася такою, що підкреслює неоднорідність і актуальні протиріччя всередині соборної держави. Зрештою, так воно і є. Те, що відбувалося сто років тому, не перестає жити у новому вигляді. У вигляді труднощів із цивілізаційним вибором України. Із вибором, який, виявляється, досі проходить по стертій лінії окопів, – на Захід чи на Схід. З Європою чи з Росією. Війна триває.

Я ж не маю що вибирати. Дитячі спогади не вибирають. Я пам’ятаю своє дитинство на Першій світовій. Пам’ятаю всі ці лиця і фотографії, любовні послання зі штемпелями військової цензури і назви містечок, гір і рік із військової топографічної карти. Пам’ятаю втікачів, завойовників, бараки, руїни і окопи. І сотні метрів старого колючого дроту, який ще досі використовують для огорож.  

Тарас ПРОХАСЬКО