Найбільша перевага у тому, що можна ходити лише пішки. Від вокзалу до міської ратуші – п’ятнадцять хвилин. Тож, якщо не поспішати, можна всюди легко встигати. І в жодному разі не варто оминати найкоротшу вулицю міста – Труша. Відразу навпроти ратуші. Вона єдина у Франківську всуціль покрита старою австрійською бруківкою. Було б гарно колись там замешкати на другому поверсі і зранку спускатися на перший в одну із кількох затишних кав’ярень.

Ще хороше заняття – гуляти довкола міського озера. З вулиці Труша до нього хвилин двадцять. Озеро дозволяє уявляти себе морем, якщо наживо моря ніколи не бачив. У воді – риба, качки і катамарани. Довкола – бігова доріжка, де часто зустрічаються спітнілі студентки з красивими очима. На довколишніх лавочках милуються одне одним закохані. А посеред озера цілий Острів Кохання, до якого веде акуратний місточок. На ньому полюбляють фотографуватися молодята і чіпляти на перила замки. А на острові купчаться тинейджери. Часто звучать всілякі акустичні музичні інструменти.

Гідні зацікавлення парки і сквери. Парк Шевченка, парк праворуч по Галицькій, сквер Міцкевича, сквер за драмтеатром і ще багато хороших та затишних місць включно з довколишніми селами, куди з центру можна дістатися пішки не більше, ніж за годину, і на околиці посмажити м’ясо чи просто полежати на траві. Крихівці, Загвіздя, Микитинці, Угорники, Хриплин… Хороші і приємні місцини. Звісно, не можна забувати про Вовчинецькі гори.

Добрими знахідками стають фонтани – біля драмтеатру, на стометрівці біля стоматологічного корпусу і великий красивий фонтан на Вічевому майдані. Саме він зі всіх цікавинок міста найбільше полюбився моїй харківській подрузі. Того літа перед її від’їздом ми весело обливалися водою з фонтану. Такий гепі-енд приємного спогаду. Можливо, колись він продовжиться і ми відвідаємо одну із Бистриць – Надвірнянську чи Солотвинську. Або й обидві. Вони тримають місто в обіймах.

Ліричний настрій створюють вуличні музики. Практично всі вони дислокуються на “стометрівці”. Правда, в різний час. З самого ранку – скрипаль. Згодом поперемінно бувають жіночка з оперним голосом, гіппі, панки та ін. Пізно ввечері – час кучерявої жіночки з баяном. «Грозою “стометрівки”», хоч він і не музика, а прохач, є характерний чоловічок з умовним ім’ям «Пане, дайте пару копійок». Так він звертається до перехожих. Своє звернення присмачує характеристикою зовнішності об’єкта звернення.

Є у Франківську трохи пам’ятників. По одному Бандері, Міцкевичу, ще комусь… Плюс – пам’ятник і погруддя Франкові, пам’ятник, погруддя і меморіальна дошка Шевченкові, погруддя Коновальця. Десятки меморіальних дощок на десятках будинків.

А ще у Франковому місті не бракує живих письменників. На вулицях можна зустріти Тараса Прохаська, Степана Процюка, Галину Петросаняк, Степана Пушика, Володимира Єшкілєва, Юрія Андруховича… І багатьох інших.

З книгою когось із них добре смакувати кавою в одному із елегантних кафе в середмісті. В той час спокійні містяни плавно просуваються вулицями, вітаючись із зустрічними, бо завше багато знайомих. А спокій – це ще одна добра риса, через яку в Івано-Франківську приємно бути.

Певна річ, навряд чи Франківськ буде цікавим для людей, які полюбляють швидкий ритм життя. Більше того, для багатьох місто може видатися досить нудним і маргінальним. І навряд чи хтось із таких надто помилятиметься. Мені самому Франківськ видається провінцією. Чудовою провінцією. Правда, ще більш провінційним виглядає Київ.

Мій центр у горах. Добре, що в кожного може бути своя столиця, незалежно від адміністративного поділу.

Василь КАРП’ЮК, поет, журналіст