Нема чого думати собі, що можеш бути зрозумілим. Закони життя, навпаки, твердять про те, що не можна, ніколи не можна сподіватися розуміння ідентичного. От ми щось робимо разом багато років, а тоді досить запитати – що ти робив і для чого? А тоді іншого – а ти? І виявиться, що навіть тоді, коли разом робили щось одне, пояснення цього буде зовсім інакше.

Але є речі показові. Такі, які неможливо сфальшувати. Хоч не хоч, вони є помітними і визначальними. Наприклад, вираз лиця, який, якщо вірити спеціалістам, показує не тільки те, що є тепер, але й те, що було двадцять років тому і буде через двадцять років. І, дивлячись на  лиця, які вважають за потрібне бути показаними, я розумію, що все буде дуже недобре.

Довлатов розписав файний анекдот. Про песимізм і оптимізм. Якось на науковій конференції обговорювали песимізм Байрона. Певний радянський учений виступив з промовою про те, що на противагу байронівському песимізму треба виставити радянський оптимізм. І тоді один з героїв Довлатова, звертаючись до доповідача, каже: “От мені дивно: Байрон був красенем, був аристократом, був освіченим, він був багатим і робив те, що хотів. А ви – бідний, підневільний, негарний, хворий, нещасний. І при цьому Байрон був песимістом, а ви називаєте себе оптимістом…”

Цей анекдот пригадується мені, коли я дивлюся на зображення людей, котрі виказують бажання бути нашими провідниками.

І це капут. Декларації деклараціями, але досить подивитися на обличчя, щоби все стало зрозуміло. Якесь суцільне нещістє. Усі персони, які намагаються запевнити нас у тому, що зроблять ліпше, самі виглядають так, що їм потрібно якнайшвидше допомогти. 

Досить подивитися на передвиборчі плакати, щоби усвідомити, що усі ці типи придатні хіба що на те, аби викликати «швидку допомогу». Лідери, які не можуть дати ради собі, не мають права говорити про порятунок усього народу. Та у кожного з них проблем більше, ніж у цілого українського народу, якщо такий існує.

І як можна повірити в те, що наші провідники можуть вивести нас у щось ліпше, коли вони самі такі безпорадні, що аж плакати хочеться, дивлячись на них?

Який може бути оптимізм із цими недоладними? Вони, може здаватися, є активними і заможними, вони, здається, уміють заробляти, а тому можуть вважатися переможцями.

Але і це неправда. Вони не вміють заробляти. І не уміють віддати від заробітку. Не спроможні зробити щось для загалу. Вони вміли вкрасти там, де ніхто не наважувався на крадіжку. І вважати, що вони уміють ще щось, – соціалістичний наїв.    

Ну, бо як таке може бути, що ми називаємося гарним народом, а вибираємо таких хворобливих типів? Таких мордатих, нахабних, недорікуватих… Чому так є, що майже кожен, хто опиняється у якійсь раді, такий потворний? Як не грубась, то простак, як не спитий, то неук і хам?     

Обличчя – один  з найпростіших показників. І не треба самих себе дурити – що ми сподівалися, що він, хоч і так страшно виглядає, постарається зробити щось і для громади.

Усі все знають. Досить лиш подивитися один на одного. То вже інша справа, що кому може видаватися корисним і потрібним. Що теж є виказом безперспективних комбінацій.

Бо херню видно здалека. І коли якусь таку потвору обираєш, то, принаймні, варто подумати про себе – який твій дідько хоче цього. Що спонукає до того, щоби визнавати над собою

зверхність людей, які так погано виглядають, які навіть із собою не можуть чогось зробити?

Це справді якийсь парадокс. Я не бачив більшої сукупності калічних людей, ніж у виборних українських органах усіх рівнів. І це породжує песимізм – зрозуміло, що нічого доброго ці люди запропонувати не можуть. Але й неймовірний оптимізм – роботи попереду ще так багато.

Тарас ПРОХАСЬКО