Про таке соромно говорити. У такому соромно самому собі зізнаватись. Але таких випадків – коли чоловіки принижені, зацьковані і забиті своїми дружинами – є досить багато. Офіційно зафіксовано, що кожен десятий представник сильної статі потерпає від насильства в сім’ї. Психологи схильні вважати, що насправді на приховане психологічне, економічне та сексуальне насильство так званої слабкої статі наражається втричі більше чоловіків. Просто ситуація ця замовчується – причому обома сторонами. Відтак ми продовжуємо вирощувати в своїх сім’ях проблему, а разом із нею – і майбутніх агресорів та їхні жертви.

 

Агресори в спідницях

Мало кого не тішив «бородатий» анекдот про чоловіка у кепці і жінку зі сковорідкою. Пам’ятаєте? «Якщо я приходжу додому і в мене кепка зсунута на правий бік, то я – добрий, – виговорює дружині чоловік, який присунув додому напідпитку.  – А якщо, як-от тепер, моя кепка насунута на лівий бік, то я – злий і зараз буду братися до тебе…» «Якщо ти хтозна коли припхався додому і бачиш мене зі сковорідкою в руках, то знай: мені все одно, на який бік зсунута твоя кепка», – ставить усе на свої місця жінка.

Коли тендітній дівчині у вельоні, за давньою українською традицією, на весіллі дарують макогін, приговорюючи: “Щоби чоловіка в руках тримала”, ніхто не уявляє собі, що це кухонне причандалля і справді може опуститися на чоловічу голову. А тим часом 10% чоловіків в українських сім’ях потерпають від домашнього насильства. Це – офіційні цифри, які оприлюднив заступник начальника управління дільничних інспекторів міліції Департаменту громадської безпеки МВС України Юрій Лубенський.

Статистика правоохоронців – це факти. Це відображення тих випадків, які потрапляють до міліційних зведень. У кожному відділку міліції є папки, в які підшивають повідомлення про випадки порушення закону, громадської безпеки та зазіхання на життя і здоров’я особи. Серед останніх і насилля у сім’ї. Виходить, що кожен десятий чоловік так уже терпить від своєї половини, що в ситуацію мусить втручатися міліція. А скільки тих, хто соромиться оприлюднювати своє приниження? Психологи вважають, що на кожен випадок, який виявляє насильство в родині, припадає щонайменше три, які залишаються прихованими.

У частині повідомлень про домашнє насилля описані фатальні випадки. Як-от: в селі Стебник Тисменицького району під час домашньої сварки жінка ударила чоловіка в живіт ножем для розрізання хліба. У Слободі на Долинщині дружина, сварячись зі своїм благовірним, вилила на нього каструлю окропу. В Чернелиці, що на Городенківщині, сусіди розбороняли надто емоційну пару, яка сварилася й билася. І потрапили під гарячу руку запальної жінки – побиття отримали і чоловік, і свідки родинної сутички. «Насправді агресія з боку жінки, яка виливається у фізичне насильство, – це рідкість, – каже інспектор відділу дільничних інспекторів Управління МВС в Івано-Франківській області Роман Коваль. – І саме тому такі випадки вражають».

 

Хто кого «прасує»

Правоохоронці не ділять звернення про насильство за статевою ознакою. Хоча для себе ведуть таку звітність, оскільки агресори в спідницях і терористи в штанях по-різному поводяться в своїх родинах. Одні переважно читають нотації – «гризуть» чи «пиляють»,  кричать і вдаються до образ у вигляді порівнянь і метафор. Інші віддають перевагу ненормативній лексиці і випускають «пару», вдаючись до руйнування. Але усі однаково «тиснуть» на свої половини, застосовуючи усі чотири види насильства, які згадуються в законі. А це – психологічне, економічне, сексуальне і фізичне насильство. Поділ цей – досить умовний, вважає пан Роман. «Насправді всі види насильства вчиняються в комплексі, – пояснює бувалий міліціонер. – Їх неможливо розрізнити чи відділити одне від одного. Хоча такий вияв домашнього насильства, як тілесні ушкодження, – це вже вибух, це означає, що проблема загострена до краю».

Залучати міліціонерів до врегулювання домашніх конфліктів практикують у всіх країнах світу без винятку. І правильно, вважає Роман Коваль. На його думку, заяви до міліції про насильство в сім’ї і контроль правоохоронців допомагає змінити ситуацію в родинах у 50-60% випадків. «Жертва міняє свою позицію, бо відчуває захист. І насильник уже боїться, – розтлумачує дільничний, – тож старається себе опанувати і не вдається до радикальних дій».

На практиці це виглядає так. У родини, позначені насильством, час від часу навідується дільничний інспектор. Розпитує про справи, про стосунки, перевіряє умови життя, цікавиться думкою сусідів. «Ми ставимо такі родини на облік, – розповідає пан Роман. – Підставою для цього є офіційне застереження. Виноситься воно після того, як вчинене насильство». Виходить, допоки грім не вдарить, ніхто не перехреститься? «У нас суспільство таке, що дорослі люди не визнають цієї проблеми, – пояснює правоохоронець. – Одні не визнають, що вони чинять насильство. Інші – що є його жертвами. Такі проблеми не прийнято виносити за поріг хати. Винести – значить осоромитися, зажити неслави для всієї родини. Тому про насильство в сім’ї відверто не говорять. Мовляв, це особисті проблеми».

Така позиція не враховує одного, наголошує дільничний: якщо чоловік чи жінка «прасує» партнера в сім’ї, то потерпілими є передовсім їхні діти.

 

Насильники і їхні жертви

Майже 70% звернень до правоохоронців стосуються побутового насильства. «Заяв з приводу насильства в сім’ї серед них дуже багато», – відзначає Роман Коваль. На що найбільше скаржаться жертви? «На психологічне насильство, – кваліфікує працівник служби дільничних. – Якщо чоловік учиняє конфлікт із жінкою в присутності дитини, це психологічне насильство. Якщо жінка вживає грубу лайку і ненормативні вислови до свого чоловіка в присутності дитини – це також психологічне насильство. Передовсім – до дитини».

«Близько 40% родин дозволяють собі взаємне насилля у присутності дітей. Це суттєва психологічна травма для малюків, – підтримує колегу психолог-практик, начальник сектору психологічного забезпечення Управління МВС в області Марія Кунець. – Діти з таких сімей, де постійно чиниться насильство, виростають залежними від алкоголю та наркотиків. У такий спосіб вони заміщають тепло, якого їм не вистачало в родинах. Тому такі ситуації не можна ховати. З ними треба працювати».

З насильниками і жертвами працюють міліціонери, психологи та соціальні працівники. Добра ідея, але бюрократична машина. Правоохоронці реєструють випадки насилля або приймають заяви від потерпілих, після чого збирають інформацію і кваліфікують випадки. Якщо є умисне нанесення тілесних ушкоджень – порушують кримінальну справу. Якщо немає – складають адмінпротокол і подають його до суду. Одночасно повідомляють соціальні служби. Ті викликають на колегії, розглядають поведінку, відправляють у спеціальні центри на корекцію. 

Іронія долі: в нашій країні є реабілітаційні центри тільки для жертв сімейного насильства. В нашій області такий – на 30 місць при потребі уп’ятеро більше – розташований у Верховині. А от центрів, які би працювали з агресорами, взагалі немає. «Ми виходили з відповідними пропозиціями до керівництва області, – каже Роман Коваль. – Були плани відкрити такий центр в Богородчанському районі, але немає фінансування, і проект зупинився».

Думку про те, що насильники теж потребують допомоги, підтримує і Марія Кунець. «Недавно жінка просила захисту від чоловіка, – розповідає психолог. – Коли ми вникли в родинну проблему, з’ясувалося, що це вона в більшості випадків чинить насильство. Вона постійно провокує конфлікти, демонструє агресивну поведінку. Та оскільки вважає себе жертвою, то біжить скаржитися. Хоча фактично жертва – її чоловік».

 

Мій лагідний і ніжний звір?

Насильство в сім’ї має родові корені, вважають правоохоронці. Майже 20% батьків б’ють своїх дітей, 57% нецензурно лаються вдома. Це вияв кліше, які закорінені в нашій ментальності і традиціях, зазначають психологи. «Українська традиція передбачає тоталітарну сім’ю, – розтлумачує пані Марія. – Що, до речі, зафіксовано в національному фольклорі. Це родина, в якій є голова – переважно чоловік, іноді – жінка, і всі решта йому підконтрольні, не мають вибору і права голосу. До сьогодні більшість українських сімей зберігають ознаки тоталітарних. Наприклад, конфлікти вирішуються за принципом «один виграв – інший програв». Зроблені помилки не визнаються, пробачення не просять».

За останнє десятиліття ситуація почала змінюватися. «Зараз типова родина трансформується, – констатує Марія Кунець. – Завдяки культурному обміну та роботі багатьох людей за кордоном, в наше життя переносяться цінності, які змінюють тип сім’ї на більш демократичну. Утверджується повага до гідності усіх кревних». Так само змінюється і ставлення до заручників сімейного насильства. Раніше вважалося, що винуватою є жертва. Тепер – інакше. «Якщо є людина, яка хоче вилити свою агресію, то вона завжди знайде собі жертву, – відзначає пані Марія.  – Тому в першу чергу потрібно працювати з агресором. Хоча психологічну допомогу повинні отримувати обидві сторони. Насильнику треба пояснити, що його провокує, і навчити стримувати свій стан. А жертві –підняти самооцінку». 

В кожному випадку, наголошують і міліціонери, і психологи, проявів агресії слід остерігатися і уникати. Відоме «правило 12-ти ударів», у якому йдеться про стирання меж відповідальності. Суть його така: якщо насильник ударив жертву 12 разів, то 13-ий удар буде для неї смертельним. «Якщо агресія повторюється систематично, то такі випадки завжди закінчуються фатально», – попереджає психолог. Та ілюструє попередження «свіжою» історією зі своєї практики. Жінка з Франківська тривалий час зверталася до правоохоронців і психологів по захист від чоловіка. Коли той випивав, завжди розпускав руки. Припинити це не вдавалося. Нарешті, застосовуючи юридичні важелі, насильника відселили від родини, яку він тероризував. Пройшло зовсім мало часу, і в стані алкогольного сп’яніння під час домашньої сварки він убив свого батька.

…Чоловік в паніці забігає у відділення міліції і кричить: «Арештуйте мене! Я кинув каструлею у свою дружину!» Незворушний міліціонер: «Вона померла?» Чоловік розпачливо: «Ні, вона біжить за мною і кричить, що уб’є!» Хтось із мудрих попереджав, що в кожному жарті є лише частина жарту.

 

Наталія КУШНІРЕНКО