Днями

ФРАНЦУЗЬКА

Моя давня приятелька, росіянка, але вже досить давно живе в Парижі, стояла біля якогось паризького метро, чекаючи призначеної зустрічі. І раптом бачить вона, як до неї швидко наближається жіноча постать. На певній відстані моя знайома розуміє, що це російська постать. Характерна пластика, випромінювана постаттю тривожність, велика кількість пакетів та сумок у всіх, які є, руках. Наблизившись, жінка запитала, зрозуміло ж, російською: «Ой, а скажіть, як мені потрапити туди-то? А то я заблукала». Приятелька моя їй пояснила – теж, зрозуміло, російською – як їй потрапити туди. Та, квапливо сказавши «спасибі», понеслася у вказаному напрямку. Потім вона якось різко збавила ходу, розвернулася і так само стрімко рушила назад, знову підбігла до моєї знайомої і тривожно поцікавилася: «Ви росіянка, чи що?» – «Ну так», – відповіла знайома. – «Ой, – сказала незнайома жіночка, – Слава Богу! А то я злякалась, що я розумію по-французьки».

Якось

КОСА

Аеропорт. На узбіччі рульової доріжки аеродромний працівник звичайною косою-литовкою обкошує траву біля сигнальних ліхтарів. Накрапає дрібний дощик, і чоловік накинув чорний плащ-палатку. Косить. У цей момент «Як-42» вирулює на зліт з цієї самої доріжки. Дядько відходить метрів на 15-20 і стоїть, чекає. Капюшон на голові, в руці коса. Борт проїжджає повз нього, аеродромник привітно махає літакові, бажаючи йому щасливого ​​польоту. Пілот по рації: «Диспетчер, скажи своєму косареві, нехай хоч косу покладе, поки у нас пасажири через аварійні люки не повистрибували!»

Колись

КОШЕНЯ

Ось маленька замальовка з життя київських студентів Інституту народного господарства випуску 2001 року. Ми з товаришем по кімнаті в гуртожитку у веселому настрої і на невеликому підпитку їдемо в метро. Народу море, стоїмо, тримаючись за поручні. Якраз навпроти нас сидить миловидна дівчина років 20-ти з кошеням на руках. Мій товариш, звати його Василь, хвилини три розчулено, просто-таки з німим обожнюванням і неприхованим захопленням, зачаровано дивиться на сплячого звіра. Дівчина перехоплює його погляд, що виражає всю цю гаму почуттів. Вони якийсь час дивляться одне одному в очі, і в цьому погляді стільки всього: любов до кішок, до всіх домашніх тварин, а заодно і до всього живого… І тут, не перериваючи цього трафіку почуттів, Василь з придихом видає: «Можна погладити?» Дівчина, злегка бентежачись: «Звичайно». Василь ніжно гладить… ні, не кошеня, а груди дівчини (це було влітку, блузка тоненька, та й погладити там було що), дівчина червоніє, Василь галантно вимовляє: «Дякую». Народ навколо лежить пластом, дівчина вилітає на наступній зупинці…

 

І взагалі…

Жив у селі один старий. Все село втомилося від нього: він завжди був похмурий, завжди скаржився, завжди в поганому настрої, завжди кислий. І чим довше він жив, тим більш жовчним ставав і тим отруйнішими були його слова. Люди уникали його: нещастя ставало заразливим. Не бути нещасним поряд з ним було якось образливо. Він змушував почувати себе нещасними й інших. Але одного разу, коли йому виповнилося вісімдесят років, сталося неймовірне. Миттєво всіх облетіла звістка: “Старий сьогодні щасливий, не скаржиться, посміхається, у нього навіть обличчя змінилося”. Зібралася вся село. Старого запитали: «Що трапилося з тобою? В чому справа?» – «Нічого, – відповів старий. – Вісімдесят років я намагався стати щасливим, і нічого не вийшло. Так що я вирішив обійтися без щастя. Ось чому я щасливий».