Якщо хтось заходить до хати, не знявши шапки, то в нас кажуть: зніми, бо в хаті образи (ікони). Як правило, тоді знімають. Себто до культурної поведінки спонукає лише релігійний момент. Відтак виходить, що якби не образи, то можна і в шапці сидіти.

А перший момент такий, що ми схиляємося перед атрибутом, зображенням святих. За словами отця Івана Рибарука з Криворівні, не є трагедією, коли ти випадково розбив ікону. Це лише рукотворне зображення святого. Це зображення стає важливим лише від нашого розуміння його святості. Відповідно, ікони інших країн, з традицією яких ми не знайомі, з легкістю можна сприйняти лише за картини. І тут нічого страшного. Ікона стає іконою від нашої віри у її святість. Але розбити образ – це не вбити людину. Бо ікона створена лише людиною. А вже людина – створена Богом. Отже, людина є образом Бога. І якщо в хаті нема ікони, то це не значить, що можна лишатися в шапці. В хаті ж є людина. І якщо ти в кімнаті сам, то і тоді є образ Божий.

Не випадково в молитві говориться, що маємо любити ближнього, як самого себе. Себто себе справді треба любити. Але любов до себе – це не задоволення тілесних бажань, а насамперед тілесне гартування, щоб не принизити образ Бога, яким є кожен з нас.

Бути образом Божим дуже важко. Найважче пам’ятати про це на щодень. Найлегше забути про це. Або подумати, що я ще не настільки сильний, аби могти зносити цю відповідальність. Я всього лише слабка людина. Я важко працюю, тому хочу смачно поїсти. Я молодий і безтурботний, я хочу погуляти з друзями, випити пива. Я хочу скуштувати це життя.

Глобальний імператив нашого часу – візьми від життя усе. Він варіюється у різних рекламних роликах, книгах, фільмах. І, на перший погляд, в цьому є своя логіка. Я живу у світі. У світі все це є. Це все є для мене. Але важко допускати думку, що все це є не для нашого задоволення, а для нашого випробування. Всі життєві спокуси – глибинні випробування. Можна тримати в рушниках на покутті ікону і в той же час спотворити образ Божий у собі.

Уявляєте Бога, який п’яний плентається по вулиці? Який спить у канаві? Від якого несе перегаром? Який штрикає ножем інший образ? Який матюкається? Який порушує заповіді? А всі ці образи насправді є Богом. Тоді яким ми Його бачимо самі і показуємо іншим? Здебільшого, не надто привабливим. І сумно стає, коли пригадуєш себе в котромусь з таких спотворювань.

Разом з тим, яким би не був потворним образ, він не перестає бути образом Бога. Відтак, варто розуміти, що образом є кожна людина. Образи всюди. І навіть якщо нікого нема поруч, то є ти. Звісно, не лише релігійний момент має бути спонукою. Тому шапку варто знімати завжди.

Василь Карп’юк, поет, журналіст