Цих кілька днів примушують згоджуватися з тим, що зима була майже півроку. І наступних півроку буде літо. Не буде мерзлоти, не буде полярної ночі, не буде ні полярних сяйв, ні кожухів на кожухах. Буде тепло і ясно. Є весна. Білі і чорні стіни на двох боках однієї вулиці – залежно від того, як ляже сонце.

А сонце ляже безжально. Смертей, які збігаються з цими часами, буде значно більше, ніж за студені, за мокроти. Весна сушить. Сухість тре і натирає. Квітів ще нема. І нема ще цвіту. Лише первоцвіти у лісах і на доглянутих городах. Хочеться спати. І спиться якось добре.

Невдовзі буде багато отруйного диму від спаленого сміття. Наразі ще не дим, а саме сміття і бруд, що раптом проявилися, визначають вигляд світу. Невдовзі буде горіти трава, вогонь підступатиме до дерев, його найкраще буде видно там, де межі.

Вечір запахне доброю сумішшю американських тютюнів. І вечірній рух струмків повітря різної температури. Окремі місця, де ще є сніг, поморщений і майже чорний, очевидними стають пори і кристали. Якась загрозлива весна. Вже соки майже рушили. А тріумфують стіни. Особливо ті, що були перемочені і перемучені потоками відлиги. Стіни аж віддзеркалюють проміння, від цього часом стін майже не видно. У стіни в’їдаються, втираються, втискаються контури тіней – голі гілки дерев, подвійні дроти над вулицями, купки гнізд і омели, краї понищених дахів.

Цю пору року найважче означити. Поки були сніг і вода – одне, коли буде цвіт і зелень – інше. А тепер хіба особливе подовження світла і порохи у теплому світлі роблять весну.

Хоч насправді найголовнішим відчуттям цієї пори є ледве стримана готовність до всього.

Цього місяця наші міста будуть подібні на Близький Схід. На Ліван, Палестину, Сирію. І навіть на Албанію. Агресивна радіація. Почервонілі лиця. Пече у спину, якщо стояти на місці або довго йти, не звертаючи у бічні вулички. Чоловіки у чорному. Дівчата з голими животами, але у високих чоботах. Порохи різних ґатунків. Увечері тіло пахне свіжим порохом. Оголене сміття скрізь. На порожніх клумбах – сотні недопалків, частина з них перележала зиму. Замітаючи вулиці, двірники скидуватимуть порох на ті ж клумби, тому земля буде вкрита шаром чорного піску, яким колись посипали ожеледу. Стає якось страшенно густо на вулицях. Заповнені всі лавки. Нагрітим машинам тісно. Задуха вздовж доріг від викидів моторів. Кістяки дерев. Деякі дерева катастрофічно пообрізувані і виглядають як авангардистські символи війни, масакри, каліцтва і перебитого життя. Відкриті вікна. Порожні ринви. Активне птаство. Хоч не видно тих, що прилетіли, просто перестали ховатися горобці і голуби. Їх суєту просвічують гілки. Страшенно багато молоді і підлітків. Зібрання мам з візочками. Діти у візочках – як і всі – за інерцією вдягнені затепло. Музика з опущених вікон автомобілів, переважно реп. Елегантний тонкий фон пороху на вичищених вранці мештах. Гонитви роверів і роликів у натовпах. Винесуть столи перед кафе, хоч ще не буде парасоль. Нагріті пси лежать на тротуарах, як мертві. Повільно з’являться повільні мухи. Немиті вікна. Облетіла штукатурка. Випари парфумів. Потреба мінеральної води. Останні зимові яблука й картопля, перші пучки редьки. Очевидними стають недокінчені новобудови. Їх, здається, забагато. На балконах з’являться білизна і різні подушки, перини, ковдри і килими. У ріках вода ще непрозора. Засмічені брами і сходи, але тепер там буде сховок прохолоди. Великий розворушений мурашник…

Колись на Близькому Сході, у Палестині, Сирії і навіть у Албанії було багато лісів, річок, джерел, садів, городів, квітів, полонин і зеленої трави. Найбільше було кедрів. З них все і почалося. Тепер там тільки сонце, камінь, порохи і великий розворушений мурашник.

Цей голий місяць – як вікно в майбутнє.

Тарас ПРОХАСЬКО