Відданість – чеснота хороша і, загалом, мала би вітатися. Але ще залежить, чóму саме ти відданий і в якому середовищі перебуваєш. Бо коли всі, як ти, то й ніяких проблем. А якщо довколишні цілковито інакші, то можуть спалити, розіп’яти, висміяти. Тим не менше, завжди все стає на свої місця. Принаймні так можна говорити про тих відданих, які за життя відчували утиски за свої переконання, а зараз ми їх сприймаємо за взірцевих. Певна річ, такого ми не годні сказати про тих, кого знищено і стерто про них слід. Їх ми не пам’ятаємо, тому їх не було. Швидше за все, так і стається з більшістю відданих. Але ті винятки, що лишаються в історії, можуть слугувати для нас добрими прикладами.

Ще рідше подібні зразки трапляються у житті. А якщо вони таки є, то, здебільшого, це якісь досить далекі відомі особи, так звані моральні авторитети. Винятковими стають реальні люди з повсякденного спілкування. Велике щастя їх стрічати, смутно їх втрачати. Проте такі лишаються назавжди.

Коли на минулі вихідні я приїхав додому у Брустури, батьки повідомили сумну звістку – померла вчителька нашої школи Надія Григорівна. Її відданість своїй праці свого часу дозволила мені усвідомити важливість мови і літератури. Я їй повірив і першій, після батьків, показав свої літературні спроби. Ця довіра була такою, що вже у старших класах, коли до школи ходилося мало і на коротко, бо вдома можна було працювати за токарним верстатом і щось заробити, а вчитися не дуже хотілося і не бачилося потреби, я таки йшов на два перших її уроки, а вже тоді тікав додому.

Відданість Надії Григорівни була відчутна емоційно. Вона проводила уроки правдиво. Це не було відробляння годин. І, як не дивно, а, може, й зовсім не дивно, але це відчувалося лише на її уроках. Невже інші вчителі приходили лише, щоб відбути? Може, й так. І цілком логічно. Вони ж не просто вчительки, а сільські жінки зі своїми чоловіками, дітьми, городами, маржиною.

Натомість Надія Григорівна була самотньою. Її чоловік давно помер, а син одружився і виїхав. Надія Григорівна жила сама. Маржини багато не мала. В останні роки лише курей. На перервах ходила додому кидати їм зерна. Це було зручно, бо її невелику хатину від школи відділяла лише вулиця. От і жила вчителька всуціль школою. Вчителювала, доки могла. Перестала могти років два-три тому.

Щоб був зрозумілим весь масштаб її відданості, варто сказати, що вона народилася 1933 року на Рівненщині. В 1952-му її направили вчителювати до Брустурів. Надія Григорівна навчала кілька поколінь моїх односельців, і, може, лиш якийсь десяток найстарших не були її учнями.

Проте була й інша сторона. Покійним чоловіком учительки був один з небагатьох у селі партійних. Логічно, до церкви Надія Григорівна не ходила. Хтозна, що діялося в її душі, але і смерть чоловіка не змінила її поведінки, і здобуття Україною незалежності. Бо, звісно, в радянський час і партійного чоловіка не треба було, коли ти на державній роботі, аби не могти ходити до церкви. А відтак, навіть якби й хотілося, то не дуже й було куди. Що ж люди сказали б? Що вона сама собі могла б сказати? Тим не менше, її скромне життя, вихованість, культура поведінки і доброзичливість є для мене й досі взірцевими в уявленні про те, яким має бути християнин. І навіть не знаю, чи з-поміж інших хрещених односельців багато таких є.

Першою поетичною книжкою, яку я прочитав від початку до останньої сторінки, була збірка Володимира Сосюри. Знайомство з цим виданням тривало близько двох років, бо томик був доволі товстенький, а вік – середній шкільний, коли футбол суттєво цікавіший за будь-яку літературу. Певна річ, не всі вірші захоплювали, а від деяких поем таки направду нудився. Однак з-поміж інших текстів запам’ятався вірш, який поет присвятив своїй вчительці. Він вказав у назві і її ім’я, а в самому вірші розкрив долю і чесноти, яких, правду кажучи, вже не пригадую. Але точно пам’ятаю своє рішення, що, коли виросту і стану поетом, то присвячу вірш і своїй вчительці. Звісно, це не було бажання присвяти його будь-кому з тих, хто мене навчав. Відразу було ясно, що вірш має бути про Надію Григорівну.

Хоронили вчительку по-християнськи на сільському цвинтарі.

Василь КАРП’ЮК, поет, журналіст