Приємно отримати публічний відгук на мою позицію – див. «Галицький кореспондент», №15 від 11 квітня 2013 р. – щодо загроз передачі в концесію комунальних підприємств, навіть якщо автор розпочинає його зі звинувачень у критиканстві.

Довгими цитатами із чинного законодавства пан Руслан Гусак, заступник голови ОДА, хоче переконати громадян, що передача в концесію житлово-комунальних підприємств є безсумнівним благом і єдиним способом подолати нинішню безгосподарність в житлово-комунальному господарстві. Однак таке твердження таке ж далеке від дійсності, як і законодавчі норми від практики їх застосування в Україні.

За офіційними даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, на нинішній день в Україні на засадах державно-приватного партнерства в ЖКГ діють всього 34 підприємства. Впродовж 2011-12 років планувалося передати в концесію чи оренду 48 об’єктів, а на практиці було укладено лише 4 концесійних угоди.

Попередній міністр А. Близнюк минулого року назвав кілька причин такого стану справ, зокрема: наявність колізій та неузгодженостей у законодавстві, недосконала тарифна політика, а також відсутність прозорої системи роботи компаній, які здійснюють господарську діяльність на засадах державно-приватного партнерства. Міністр відверто визнав, що «незважаючи на високу зацікавленість галузі у залученні інвестицій, позитивного досвіду поки що не напрацьовано».

А який досвід напрацьовано? Переважно – негативний, тому сьогодні  місцеві громади мають усі підстави поводитися більш ніж обережно щодо укладення концесійних угод.

Наприклад, що сталося в Луганській області після передачі в 2008 році обласного водоканалу в концесію? Тарифи на воду для населення зросли в кілька разів, концесіонер навіть на 30% не виконав своїх зобов’язань щодо внесення інвестицій, велике питання, чи були інвестиції взагалі, чи збільшення капіталу підприємства було досягнуто виключно за рахунок підвищення тарифів, жодного метра капітального ремонту мереж не було проведено, якість питної води погіршилася, органи місцевого самоврядування втратили будь-які важелі контролю за забезпеченням населення питною водою. Не дивно, що в 2012 році Луганська облрада після річної судової тяганини домоглася розриву цієї концесії.

Чому ж вчить практичний досвід Луганська, Бердянська та інших міст України, які вже спробували концесійного «щастя»? Вчить тому, що базова формула концесії в ЖКГ – вкладайте гроші в модернізацію і заробляйте на зниженні собівартості послуг – в Україні не працює. На практиці концесія вироджується в інструмент швидкого заробітку на споживачах через різке підвищення комунальних тарифів та відчуження комунальної власності.

На мою думку, поки в законодавство не буде внесено змін, які: 1) гарантуватимуть вкладення реальних інвестицій з боку концесіонера в модернізацію мереж та дотримання стандартів якості наданих послуг, 2) захищатимуть  місцеві громади від втрати майна, 3) надаватимуть органам місцевого самоврядування повноваження для контролю за виконанням концесійної угоди, доцільно взагалі накласти мораторій на передачу комунальних підприємств в концесію.

Централізоване забезпечення населення питною водою і теплом – це питання не лише якості господарювання і регулювання ринку природних монополій, це – щоденна безпека життя українців, тому державна влада і органи місцевого самоврядування повинні нести відповідальність за стан справ в ЖКГ, а не намагатися якнайшвидше передати її в приватні руки.

 

Народний депутат України від фракції ВО «Свобода» Руслан МАРЦІНКІВ