“Чотири роки тому, коли я вперше йшла в Карітас, думала, чого я сюди йду? А тепер, як не кличуть, переживаю: а чого не кличуть, невже забули про нас?” – каже Іванна Дмитрівна Процюк. Вона — малолітня жертва фашизму. Жінці 76. Вона одна з наймолодших учасниць “Клубу людей похилого віку “Надвечір”, який діє при Карітасі. Минулого четверга учасники клубу спільно відзначали Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Ділилися з молоддю спогадами, від яких кров холоне в жилах.

 

 

Старші жінки й чоловіки сидять за столами, на яких повно солодощів та канапок. Волонтери наливають каву-чай. Поруч гоститься молодь. Пенсіонерам роздають продуктові набори. Схоже на якесь свято. Поки ці літні люди не починають говорити. Кожен з них має скалічену долю. Частина дітьми були в’язнями фашистських та радянських концтаборів, інші разом з батьками-остарбайтерами були вивезені на роботу в Німеччину. Для цих людей питання про те, хто кращий, Гітлер чи Сталін, не риторичне. Вони ніколи не заперечуватимуть щодо написання словосполучення “радянські визволителі” у лапках.

 

Нікому не потрібні?

 

Зустрічі з молоддю у Карітасі відбуваються у рамках проекту Карітасу “Діалог поколінь”, який, як і клуб “Надвечір”, підтримується за рахунок німецького благодійного фонду “Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє”. Івано-Франківський Карітас опікується понад 150 жертвами тоталітарних режимів. Їм надають медичну і матеріальну допомогу, допомагають вести домашнє господарство, забезпечують гарячими обідами, а також для них влаштовують концерти, психологічні тренінги. Але найголовніше — ці люди знайшли у Карітасі нових друзів та широке коло для спілкування один з одним та з молоддю. “Знаєте, це дуже важливо, що нам сьогодні є куди вийти. Знаєш, що прийдеш сюди і тобі тут завжди тепле слово скажуть і вислухають. Це дуже важливо знати, що хтось тебе чекає. Особливо приємно, що дітям цікаво слухати наші спогади”, – каже Іванна Процюк.

Неймовірно вдячні меценатам за увагу до себе, вони відчувають біль — Україні сьогодні вони не потрібні. “Якби не Карітас і не наші спонсори, про нас би взагалі вже всі забули!” – розпачує Діна Орленко, малолітній в’язень “Майданека”. На кожній зустрічі ця жінка, яка втратила маму у газовій печі й досі не знає дати свого народження,  наголошує, що сучасні діти повинні дуже добре знати і розуміти історію, щоб не допустити знущання над собою. Минулого року за підтримки німецьких благодійників Карітас видав книгу спогадів жертв тоталітарних режимів “ХХ століття — століття мегасмерті, диктатури Гітлера і Сталіна”.

 

 

Зґвалтовані сестри

 

Іванна Процюк за своє життя не подивилася жодного фільму про радянських “визволителів”. Каже – огидно. Прихід визволителів для жительки Івано-Франківська виявився гіршим за життя остарбайтера. Як вона разом з батьками та сестрами опинилася в Ноєрдорфі на острові Рюген, Іванна Дмитрівна не пам’ятає, була тоді 6-річною дитиною. Разом з старшою сестрою пасли гусей та перебирали картоплю з підвалу. Мама працювала на полі. Німецькі підлітки часто приходили познущатися, били ременем по голові, по руках. Батьки поскаржилися господині, але знущання не припинились.

Жили в одній кімнаті, де на п’ятьох людей було три ліжка, тож спали усі впоперек. Милися в тій кімнаті, де жили. Теплих ковдр на зиму не було, грілися один від одного. Для роботи на полі мати з сестрами шили собі спідниці і светри з мішків. Малим дітям видавили на рік лише два платтячка, тому взимку діти взагалі не виходили з хати. Їсти давали мало, але лікували дуже добре — потрібна була здорова робоча сила. “Я пошкодила сокирою палець нозі, то щодня приходив лікар, доки рана не загоїлась”, — згадує жінка.

Закінчення війни всі чекали з нетерпінням. Ночами не спали через гул літаків. Коли радянські бомбардувальники налітали вдень, ми ховалися у кущах бузку неподалік барака, а коли були на пасовиську, то ховалися в очереті або у воді. Продукти давали вже з перебоями. Люди не зовсім розуміли, що робиться, але на роботу заставляли ходити як завжди. “У перших числах квітня до нас в’їхали радянські танки. Солдати заходили до німецьких будинків, все викидали, ламали, трощили. Група солдатів, що залишилися в Ноєрдорфі, покликали дівчат-полтавчанок, також остарбайтерів. Вони повідмикали всі сховища і покої пані Ріхнер, каталися з дівчатами на бричці, танцювали на подвір’ї, а потім перейшли святкувати в банкетний зал. Вся сім’я Ріхнерів (старша дочка з чоловіком, їх двоє дітей, молодша дочка), дочекавшись вечора, пішли на сімейний цвинтар і всі там пострілялися, мертвим був навіть їх улюблений пес.

Радянські солдати заскакували до нас у барак через вікна. Батька заставляли виходити, а самі ґвалтували моїх старших сестер. Матюкалися і казали, що вони визволителі. Одна потім завагітніла. З німцями ми жили у холоді, в голоді, але вони нікого не ґвалтували”. 

Додому родина Іванни Процюк поверталася аж 10 місяців. У Щецині дорослі знімали обладнання з заводів і фабрик, збирали інші цінності, вантажили у вагони і відправляли в Росію. Ціле літо остарбайтери збирали урожай, що дозрів на німецьких полях. “Коли відправляли у вагонах до України, на деяких станціях наказували співати, бо нас знімали на камери”.

 

Без дня народження

 

Фашистський концтабір “Майданек”. Колючий дріт. Сірі бараки. Гори черевиків, окулярів і волосся. Крематорій. Стіна смерті. Це спогади Діни Орленко про фашистський концтабір “Майданек”. Її сім’я жила у Києві. Мама Діни у 1942 році врятувала пораненого радянського офіцера. За доносом, гітлерівці схопили її з дворічною донькою і відправили у “Майданек”. Маму спалили у газовій камері. А маленька Діна до 1945 року залишалася в’язнем табору, навіть без номера, бо номер згорів разом із матір’ю. Ніхто не знав дати народження дівчинки, лише рік — 1940.

Маленькій Діні на все життя запам’яталася чорна каша, якою їх годували. З того часу вона каші не їсть. У квітні 45-го дистрофічну, хвору, з травмами черепа, залякану і безмовну Діну радянські солдати вивезли у Київ до дитячого будинку. Дівчинка дуже хворіла: перенесла тиф, малярію, цингу. Дуже боялася лікарів у білих халатах, бо пам’ятала, як у концтаборі фашисти брали у дітей кров для офіцерів вермахту, робили болючі уколи в коліна.

У дитячому санаторії, куди Діну відправили на лікування, маленька дівчинка вперше побачила, як діти святкують день народження й отримують подарунки. Вона також хотіла уваги, але у неї не було дня народження. Образа душила горло. Пожалівши дитину, працівники санаторію вирішили призначити Діні день народження на 7 листопада. Відтоді вона відзначає цей день кожного року. Лише у дорослому віці, розшукавши родичів, Діна дізналася, як звали її маму.

 

 

 

Льодяна скульптура

 

18-річну Тамару Кісільову німці вивезли в Ополє. Вона працювала на заводі для ремонту вагонів. На обід на стіл ставили мішок з сухим кормовим буряком для худоби. У буряку вже завелися хробаки. За командою треба було насипати буряк у миски та заливати окропом. Два дні не їла, а на третій навчилася їсти і цю їжу. В її обов’язки входило збирати уламки заліза з території заводу, а також прибирати мертвих. Полонені, які хотіли втекти або були у відчаї, кидалися на огорожу з колючого дроту, по якому пускали струм. Коли на дротах висіло 20-30 мертвих, струм відмикали, а Тамара Михайлівна мусила їх знімати. Влітку доводилось знімати трупи, майже розкладені, як холодець.

Один випадок вразив весь табір. Це була люта зима 1944 року, шоста ранку. Всіх вишикували на подвір’ї. Один хлопець не з’явився. Виявилось, він марив у гарячці, мав запалення легенів. Це був студент 3-го курсу. Поліцаї наказали його привести. Людей змусили взяти відра і принести води. А потім змусили поливати хворого хлопця з голови до ніг. “Ми самі стоїмо, трясемося на морозі, а це ж людина жива! Уявіть оцей стан кожного з нас! І цю людину поливають, і вона замерзає. А воду несуть, несуть. Він опиняється під страшним прозорим ковпаком. Жива людина… Дригався, конвульсії які страшні у нього були… Так і задубів. Став як якийсь пам’ятник чи мумія. Води на ньому було уже завтовшки 10 сантиметрів. Ми і самі задубіли, від цього жаху і від морозу. Коли це все закінчилося, дали команду йти на роботу. Люди просто повзли на колінах. Ні кричати, ні плакати вже не було сили. Ота льодова статуя простояла на подвір’ї, поки не прийшло тепло і вона не розтанула. Кожного дня вранці і ввечері ми виходили і заходили повз нього. Хто хрестився, а хто кланявся… Я, вже коли заміжня була, прокидалася ночами через жахливі сни, мене всю трусило, я кричала. Чоловік мене заспокоював, але це мене переслідує завжди”.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА