Про сучасне українське кіно переважно чути, що його майже немає, що його ще тільки потрібно створити. Так, ви навряд чи побачите його на телеекрані. Але чого тільки на нашому телеекрані не побачиш… Майже нічого доброго, словом. Тим часом сучасне українське кіно не просто існує, воно розвивається, заявляє про себе на міжнародних фестивалях.

Ігор Савиченко – один з тих, хто робить нове якісне українське кіно. Сьогодні у його портфоліо художні повнометражні, короткометражні та телевізійні фільми і телесеріали, більше сотні рекламних роликів і музичних кліпів. Серед них – “УКРАЇНО, GOODBYE!” – альманах коротких метрів, 25 фільмів. Альманах вже зібрав солідну колекцію міжнародних нагород – Срібний леопард на щорічному міжнародному кінофестивалі в швейцарському Локарно, гран-прі «Кіношок» (Анапа), “Золота медаль” Белградського міжнародного фестивалю анімаційних і короткометражних фільмів, найкращий ігровий фільм премії ім. Тарковських,  спеціальна відзнака журі на Одеському МКФ, учасник фестивалів “Начало”, “Message to man”, “Кінолев”, “2 в 1”.

У 2012-му році Ігор заснував кінокомпанію «Директорія кіно», зосередившись на роботі з молодими кінематографістами, з надією, що з часом це підприємство зможе перерости у велику кіношколу.

 

– Чи можна сказати, що над українським кінематографом нарешті засяяло сонце надії, і чи пов’язано це з приходом нової генерації продюсерів?

Я б не пов’язував одне з іншим. Нова генерація продюсерів може з’явитися або під впливом ринку, або як результат будь-яких серйозних соціальних змін. І не факт, що ця нова генерація зможе знайти своє місце під сонцем у нових умовах.

Якщо дивитися конкретно на нашу ситуацію, то поштовхом для кінематографа в цілому стала порівняно прозора і стабільна підтримка держави. Чому так сталося – в ці нетрі я б не заглиблювався і відніс би це питання до теософських: гроші є, і з цим не посперечаєшся, а звідки вони взялися – це питання віри. Так от, з’явилася можливість знімати саме кіно, а не телекіно, серіали або виконувати сервісні послуги для іноземних, в основному російських, кінокомпаній.

Продюсери – в різному вигляді – існують вже давно, просто їх називали по-різному. У моєму розумінні продюсер – це людина, яка займається проектом від початку до кінця, від ідеї через пошук грошей, виробництво, показ глядачеві і вигрібання потоків фекалій, які валяться на фільм після його прокату (незалежно від того, вдався фільм чи ні). Ті, хто виконує частину функцій, – це продюсер «з приставкою», найчастіше «лінійний», хоча у нас їх гордо називають «виконавчими». Раніше більшість виробництва крутилося навколо телевізійних проектів і було до п’яти сильних продюсерів і до двадцяти «лінійних», які виробляли телекіно та серіали «на замовлення». Ще існує напрямок реклами та музичних кліпів – там теж є чимало людей, які в змозі організувати виробництво. Короткого метра – точно, але цілком можливий і вихід на повний метр. І зовсім окремо стоїть кіношна опозиція – автори, які нікому не вірять і вважають за краще бути продюсером самому або брати когось із близьких людей. Найчастіше – суто з опозиційних мотивів.

Тільки цю генерацію продюсерів можна назвати новою. Їх не так багато. Вони найчастіше недосвідчені, але потенційно чесні і сповнені ентузіазму. І ще одна ремарка: «сонечко засяяло» – типово довженківська фраза, це такі лестощі, якими на державних студіях зустрічають директора картини або режисера з античних часів.

І ось тільки після всієї цієї передісторії я можу відповісти на твоє питання. Те, що з’явилися продюсери, які не залежать від кон’юнктури телебачення або широкого прокату, яким довіряють режисери та знімальні групи, – це дуже добре. Це створило прецедент і знімає монополію, тобто режисер з хорошим фільмом може сам вибрати собі продюсера, який не впливатиме на фільм своїм відшліфованим за довгі роки роботи на телевізорі поглядом. Так може народитися хороше авторське кіно, і так може піднятися нова хвиля українського кіно, яка задасть нові шаблони і правила гри. Ну, і була і є якась частина продюсерів, які все життя знімали для телевізора, але мріяли про високе.

– Існує базова пара у фільмі – продюсер і режисер. Є певні вироблені правила, які уберігають від конфлікту смаків, волюнтаризму, чи все-таки ця взаємодія будується насамперед на людських стосунках, а не контракті?

Ти розумієш, з нашим заплутаним законодавством будь-який договір можна викрутити як недійсний. Якщо “люди” спокійно віджимають один в одного “азовмаші” і “запоріжсталі”, то відібрати кіно – те саме, що забрати цукерок у дитини. Тому я й говорив, що нове покоління добре, бо це прецедент, коли режисер і продюсер можуть знайти один одного і довіряти один одному. Інформація між людьми поширюється швидко, і скоро до певних продюсерів приклеїться клеймо “кидала”, а до деяких режисерів (як і до інших авторів) приліпиться ярлик “істерик, з яким  неможливо працювати”.

Особисто я вважаю, що “на березі” потрібно чітко домовитися і кожен з учасників процесу повинен розуміти своє місце. Коли кіно авторське – автор все ж головний, але потрібно усвідомлювати, що у продюсера є обмеження щодо реалізації його творчих задумів. Якщо кіно продюсерське (скажімо, очікується кіно для широкого прокату і показу по телебаченню), то тут рішення має приймати продюсер. Взагалі, я б ще уточнив один момент, який у нас дуже мало розуміють: продюсер європейський сильно відрізняється від продюсера з Голлівуду. У Голлівуді продюсери вкладають в кіно або свої гроші, або гроші, за які у них є чіткі фінансові зобов’язання. У Європі кіно, в основному, знімається за підтримки фондів і в ко-продакшн. Суть різниці – в ринку збуту. У Північній Америці він гігантський, що дозволяє вкладати більше грошей в якість зірок і, як результат, виходити на неамериканські ринки. У Франції, Німеччині, голлівудські блокбастери в прокаті збирають близько 60% бокс-офісу. Таким чином, у європейських країнах, де і так населення і кількість кінотеатрів менша, більшість квитків продаються на імпортні фільми. Європейці намагаються підтримувати своє кіно, але йдуть шляхом збільшення бюджетів та створення блокбастерів, розпорошують бюджет підтримки (він перевищує 2 млрд. євро на рік) на багато невеликих фільмів з бюджетом 0,5-3 млн. євро. Тобто європейський продюсер збирає бюджет не в інвесторів, а у фондів, які цікавить успіх фільмів на фестивалях – творча складова кіно, вони хочуть відкрити щось нове. Частина цих грошей абсолютно безповоротна. Але частина грошей “комерційна”. Проте основна різниця між голлівудським і європейським продюсером – голлівудський відповідає за гроші, європейський – за творчість.

– Чи можна сказати, що є країни кінематографічні, а є такі, що… ну, не знаю… ментально, історично ними не є? І до яких належить Україна?

На мій погляд, зараз Україна – некінематографічна країна. Вертов, Довженко, Биков, Параджанов і десятки інших – це все ж виняток з правил. Навіть у невеликих європейських країнах можна говорити про декілька нових імен на рік, а не на десятиліття. Але та ж Румунія не була кінематографічною до пори, до часу…

Але знаєш, це не так вже й погано – у цій пустелі традицій може народитися щось зовсім нове. Я от тільки заради того в кіно і живу. Уявіть собі: через якихось років п’ять на поєднання слів “українське” і “кіно” люди не ставлять питання: “А що це?”, а шанобливо замовкають… Я з тверезим розумом і здоровою пам’яттю на це сподіваюся.

– Ти продюсер фільму “Брати”. У нас в газеті було інтерв’ю з режисером фільму Вікторією Трофименко, знаю, що зйомки проходили досить важко, в тому числі і в емоціональному плані. Які в тебе відчуття за первинним підсумком?

Якщо говорити про переглянутий матеріал, то історія є і кіно є, тепер справа за філігранною роботою на монтажі, щоб кожна сцена, кожен кадр були на своєму місці. Після чого приступимо до озвучення. Ми знімали в два етапи і перед другим етапом прийняли рішення у трикутнику “картинка-звук-знімальний графік” слабкою ланкою призначити звук. Тому знімати було легше, та й група вже була спрацьована, так що другий етап пройшов весело і позитивно. Фільм емоційно дуже складний, дуже важливо зараз не поспішати і зробити все добре – поки що так воно й виходить, тьху, тьху, тьху.

– Із збірником короткометражок “Українські злі” стався якийсь скандал: їх зняли з прокату начебто через стрічку з сюжетом про кохання дівчини до білборда Януковича, який оживає. Поправ мене, якщо я помиляюся, але питання про вплив влади на творчість – ти це відчуваєш?

Все не так, як це постало в пресі. В основному, проблема була в тому, що дистриб’ютор до прокату не владнав усі формальності з Держкіно, яке юридично є співвласником трьох фільмів з восьми представлених в “Українських злих”. Враховуючи дуже пильну увагу до нашого альманаху з боку певної частини кінематографістів, які намагаються повернути старі добрі часи, ми вирішили не давати приводу дорікнути нам в якихось порушеннях. Якщо говорити конкретно про короткометражку”Красива жінка”, то фільм вже був показаний в рамках ОМКФ-2012 і навіть отримав там якусь медальку, кожен бачить те, що на поверхні, і всі люди дуже емоційні, тому вихлюпують свої емоції в інтернет – побічні ефекти демократичного суспільства, коли можна говорити що хочеш – тому говорять необдумано.

– Стосовно пильної уваги певної частини кінематографістів, це пов’язано з творчою імпотентністю кіногенералітету?

Та ні. Я кажу про компанію літніх режисерів, які вже багато років вибивають собі фільми, катаючи доноси на тих, хто про них погано відгукується, і на керівництво Держкіно. До речі, досить успішно вибивають, прикриваються гарними темами, ниють, пишуть скарги, збирають підписи. Якщо подивитися, що знімалося на державних кіностудіях за останні років десять-п’ятнадцять, там в списку одні й ті ж люди. Вони значно краще орієнтуються в політиці, ніж ми, і часто випереджають нас. Приходить до якогось нового чиновника донос за підписом заслужених і народних – чиновники нервують, поки не з’ясують суть, а тоді перестають нервувати. А донощики не сплять і постійно шукають нові щілини.

– Питання насамкінець, так би мовити, особиста цікавість. Наскільки Західна Україна, з містами, в яких збереглася європейська архітектура, з Карпатами, перспективна як локація для зйомок нового українського кіно?

Ну, я ж знімав (посміхається). Зараз в Карпатах починає і буде знімати все літо Іван Кравчишин, комедію (хоча і з серйозним соціальним підтекстом). У нас є фільм “Аутсайдер” Віри Яковенко – за сценарієм у нас Чернівці, і там точно будемо знімати. Але потрібно розуміти, що нове кіно відштовхується від сучасності і від соціального зрізу суспільства – тобто, наприклад, в «Аутсайдерах» ця частина України для нас важлива не як локація, а як люди. Події фільму відбуваються саме там. Якщо говорити про Карпати як  регіон, який просто цікавий, а не місцями цікавий, то ми ж на фінальній стадії серіалу “Готель. За двома зайцями”, який я тобі показував на зйомках. Там події відбуваються в Карпатах, а знімати будемо в павільйоні, всі образи і характери будуть карпатські, це якраз той момент, коли ламається шаблон.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ