14 квітня відійшов у вічність мій Учитель – професор Олександр Юхимович Карпенко. Наступного дня йому мало виповнитися 92 роки.

Олександр Юхимович Карпенко народився в селі Слобода на Чернігівщині у селянській родині, його родовід був козацьким. Учитель належав до покоління українців, яке пережило страхітливі часи колективізації та Голодомору, масові репресії, лихоліття Другої світової війни та важкі повоєнні роки.

Уже 22 червня 1941 року Олександр Карпенко брав участь у боях на західному кордоні України, а закінчив війну командиром артилерійської батареї. Після війни мій Учитель закінчив Київський педагогічний інститут і факультет міжнародних відносин при Республіканській партійній школі. Він вільно володів англійською і німецькою мовами, міг стати дипломатом. Але вибрав історію.

Олександр Карпенко потрапляє на роботу в Київський інститут іноземних мов, а звідти – до Львова. Саме у Львові він сформувався як науковець і став доктором історичних наук. Одночасно як громадянин він вистояв перед тиском ідеологічного й адміністративного пресу, залишився вірним науковому підходу та громадянській совісті.

Стрижневою ідеєю його позиції була концепція національно-демократичної революції в Україні в 1917-1923 рр. Сьогодні таке бачення історичних подій не викликає сумніву, а в 60-70-ті рр. ХХ ст. такі твердження перекреслювали наукову кар’єру назавжди.

Олександра Карпенка звинуватили у всіх можливих ідеологічних помилках, суть яких – «український буржуазний націоналізм». «Так було, – стверджувала під час тодішніх переслідувань секретар партбюро в Львівському університеті Л.Іваненко, – і в 1953 р., і в 1957 р., коли т. Карпенко працював у системі Академії наук і коли він став на шлях насаджування буржуазного націоналізму на практиці, а також просування буржуазно-націоналістичних концепцій в своїх наукових роботах. Так сталося і в 1968 р., коли з трибуни кафедри т. Карпенко став ширити антирадянські погляди серед студентів нашого факультету».

У цих умовах Олександр Карпенко погодився на пропозицію ректора Івано-Франківського педагогічного інституту імені В.Стефаника О.А.Устенка і з 1977 р. став навчати прикарпатських студентів.

У 1988 р. в листі до В.Щербицького науковець ініціює викладання історії України як окремого предмету, бо «великий український народ з його багатовіковою славною, героїчною історією, видатним вкладом у вітчизняну і світову історію заслуговує того, щоб… діти мали змогу вивчати свою історію». Також долучається до розробки навчальних програм.

У часи незалежної України Олександр Карпенко починає роботу з вивчення історії ЗУНР і розгортає масштабне видання багатотомного збірника документів з історії ЗУНР у 5 томах 8 книгах. А у планах вченого було видання спогадів діячів ЗУНР…

Пам’ятаю, як у 1996 р. мене познайомили з Вчителем. Уже під час першого спілкування я зрозумів, що хотів би бути схожим на нього. Пізніше Олександр Юхимович став моїм науковим керівником. Він не лише передавав мені дослідницькі вміння і навички, а й ділився життєвою мудрістю і просто опікувався моєю долею.

Сьогодні його вже немає з нами. Але залишилися його учні, які стали докторами і кандидатами наук. А українці з книг вченого відкривають і відкриватимуть справжню історію України. Він був істориком милістю Божою і Людиною з великої букви.

 

Сергій Адамович, доктор історичних наук