Коли у моєї родини у сорокових роках забрали каменицю, яку збудували за тяжко і чесно зароблені кошти напередодні великої війни, то це сприймалося як кривда, як свідчення початку диявольських часів, як насильство, окупація, як великий облом, бо не встигли навіть нажитися, і як неуважність большевиків до людських доль. Але, врешті-решт, ніхто не обурювався аж так правдиво.

По-перше, були раді, що не поїхали на Сибір, що відбулися тільки роком слідчої тюрми НКВД для одного з господарів, його легким божевіллям після цього, ущільненням, коли у кожній кімнаті одного помешкання жила окрема сім’я чужинців, внутрішньою еміграцією. Було страшно і тяжко, але було доволі легко в голові, бо відкрито і чесно. Нова держава хоч і говорила щось про щасливе майбутнє, але наразі відкрито заявляла про інші базові речі – побороти приватновласницькі інстинкти, винищити буржуазію як клас, замість національного патріотизму насадити пролетарський інтернаціоналізм. Одним словом, кривава окупаційна держава послідовно вводила у щоденний побут свої принципи. І потім, усі роки совітчини, коли брехня почала метастазувати, ця сфера залишалася достатньо чесною і тому справедливою. Усі квартири належать державі, можна здійснювати якийсь індивідуальний обмін навіть на всесоюзному рівні, можна собі щось ремонтувати і ховатися в нори, але це – не твоє. Треба платити квартплату таку, яку визначено, і отримувати послуги настільки, наскільки це можливо.

Коли ж почалися нові часи, з’явилася нагода почати все з нуля – приватизувати житло, в якому опинився в той момент. І від цього моменту повірити у нові декларації і принципи – святості і недоторканості приватної власності. Мій дім – моя фортеця. Про це говорилося у Конституції, це прийняли на віру. Каменицю тоді, щоправда, не повернули моїй родині. Суд повважав, що минуло забагато часу. Треба було звертатися у цьому питанні трохи раніше, десь так у 1950 або, принаймні, у 1979. Цей нонсенс добре поставленим голосом казали люди, які чудово знали, як усе було в минулому, розуміли, що подібні звернення закінчувалися дурдомом. 

Почався конфлікт конституційних принципів, основних правил капіталістичного суспільства з верховенством права, всіляких законів, приміток, статей, постанов, кодексів, які суперечили одне одному і потребували ускладненого судочинства. Тобто відбулася підміна основ – кожен окремий судовий сценарій став вагомішим від задекларованих принципів, на яких все мало би триматися. Так почала розростатися тотальна шизофренічна брехня, яка на теперішній час є нищівнішою для психічного здоров’я суспільства, ніж прості і ясні правила тоталітаризму.

Ракова пухлина судової брехні є гарантією того, що українське суспільство ще кількадесят років перебуватиме у такому стані, коли найкращим виходом з кожної персональної ситуації є доступ до рецепту, за яким можна придбати опіати. Добре, що опіати не цікавлять суддів, яким ближчий кокаїн.

Серед щохвилинної пурги інформаційних стрічок заслуговує на увагу історія тої київської вчительки, чию хату ніяк не можуть забрати для того, щоби країна могла розвиватися. І вся ця клініка власне через фальшиву відповідність судочинству, а не базовим принципам. Псевдодемократія якраз цією своєю невизначеністю завдає найбільше болю. Бо кажуть, що можна і треба вірити в одне, а присуджують щось зовсім інше. А як би було добре і чесно, якби у кожному подібному випадку промовляв дійсний володар. Якби він сказав: хлопці, попустіться, хай ця жінка помре там, де народилася, якщо вже їй так це важливо, хай вас не кумарить, що серед вашого раю ще трохи побуде таке некрасиве нагадування про світ мізерних людей. Або: слухай, жінко, що за ниці залежності, не прив’язуйся до матеріального, дай, безпорадна, дорогу тим, хто робить майбутнє, на тобі ще ліпшу хатку у трохи іншому місці, пощо тобі ці звірі поруч…

Але не може такого сказати, бо задекларовано щось зовсім інше. Чого насправді нема. Тому володарі і мусять не бути собою, а калічити судочинство.

Тарас ПРОХАСЬКО