Загальноміська Хресна дорога зібрала минулої неділі в Івано-Франківську близько двох тисяч вірян. Символічний шлях страждань Христових пролягав центральними вулицями міста від церкви Царя Христа, що на Майзлях, до архікатедрального Собору святого Воскресіння. Чотирнадцять стацій – чотирнадцять зупинок для молитви і роздумів. 

 

Чотири години пліч-о-пліч з такими ж, як ти, коли всі піднесені в єдиному пориві співчуття, каяття і радості. Велике театралізоване дійство, де кожному відведена певна роль. Демонстрація сили Церкви.

Практика причетності

Вже другий рік поспіль Хресна дорога у Франківську є екуменічною – об’єднує духовенство українських Церков. Участь у хресній ході цього року взяли близько 200 священиків УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ та римо-католицької церкви. Очолив її архієпископ Івано-Франківської архієпархії УГКЦ владика Володимир Війтишин. Єднання священиків у час Великого Посту на Страсній дорозі для багатьох віруючих є не менш символічним, аніж стації Христові. Адже такий «жест» означає, що очільники Церков погоджуються з необхідністю об’єднатися, щоби зберегти і захистити свою українськість. І здатні це зробити – нехай лише на чотири години Хресної дороги.

Хресна дорога – це, по суті, велике театралізоване дійство, де мусить бути витриманий алгоритм дій і дотриманий певний сценарій. Все це підпорядковане задуму пригадати події Святого Письма – останню дорогу Христа, від часу його засудження до часу смерті й покладання тіла у гріб. Історія страждання і смерті, яка повинна будити жаль, співчуття, розкаяння, співпереживання, бажання очищення і через усе це виводити на катарсис.

Чотирнадцять зупинок-стацій, на кожній із яких відбувалося символічне передавання хреста. Цьому передувала спільна молитва, промова священика на канонічну тему і знову молитва – за наміри чи на допомогу, за тих, хто впав у гріх, чи за тих, хто боїться сповіді, щоби допомагати іншим двигати хрест і вміти пробачати. Залежно від стації і розважання отців. Великий дубовий хрест то спинався до неба, то лягав на руки людей. Його несли по черзі священики, семінаристи, сестри-монахині, освітяни, медики, молодь – старшокласники і учасники церковних молодіжних спільнот, пластуни і студенти, а також військовики, місцеві козаки, правоохоронці та представники міської й обласної влади, політики-нардепи. Для когось Хресна дорога – відповідальна й складна духовна практика. Для когось – можливість продемонструвати свою причетність.

На шляху до катарсису

Політика впереміж із мораллю – такою була особливість цьогорічної духовної практики. Кожен зі священиків, які мали місію проповіді під час зупинок (стацій), так чи інакше торкався гострих суспільних тем. Говорилося про осучаснений гріх – умисний обман заради прибутку, спокусу світу речей, розбещування дітей у віртуальному просторі, цілеспрямоване руйнування засад сім’ї, зміну понять любові, співчуття, обов’язку. Натомість пропонувалося пригадати події Святого Письма, спробувати відтворити й емоційно пережити їх.

На чолі ходи дівчата і хлопці з Мальтійської служби – везли інвалідні візки тих, хто хотів, але не міг іти разом з усіма. Перехожі – такі самі молоді люди, але на власних ногах, крадькома знімали на мобілки цю радісну колону на колесах. Поступово до неї приєднувалися молоді батьки із дитячими візками і врешті-решт повністю розбавили марш неповносправних – велика Божа рівновага відновилася.

Так само поступово, але неухильно вирівнювалася ситуація із самою ходою. На початку священики рухалися строгим каре, коротка сторона якого була віддана владі – владика Війтишин, за його спиною – міський голова, керівники відділів апарату міськвиконкому, обласної ради та облдержадміністрації, нардеп від Франківська. Вони фактично замикали колону. Бо більшість городян обрали собі місце за спинами отців – по боках каре, обабіч колони. Щоправда, йти тут було трохи незручно: жваві семінаристи, напучувані братами-розпорядниками, не переставали тіснити вірян подалі від хреста і священиків – на тротуари.  Середина дороги – для духовенства й обраних, хто несе хрест. Зрештою, яка різниця, де молитися. Головне, що слова «нехай прийде царство Твоє» на одному диханні проговорювало водночас дві тисячі голосів.

Справді спільною Хресна дорога стала після дванадцятої стації «Смерть» на Вічевому майдані. Межі впали, і віряни перемішалися з отцями і семінаристами, із козаками та солдатами в одностроях, з юнками і юнаками у кольорових хустинках на шиях та без них. До Кафедрального Собору пливла вже людська ріка. Ніхто не заважав ексцентричним жіночкам з вервицями та іконками в руках дотулятися до хреста, який колихався на руках людей посередині неї.

Катарсис захопив на останній стації, коли адміністратор Катедрального Собору отець Юрій Новицький благословив усіх присутніх на спільну молитву на повне відпущення гріхів. Її слова звучали як гімн Христу.

 

Без декларацій

Добре, що Хресна дорога зібрала у Франківську не менше людей, аніж недавній мітинг триголової опозиції. Ще краще, що більшість людей прийшли самі. Хоча, ніде правди діти, частину, так само, як і на політичну акцію, відрядили організації й установи. Звісно, тут люди зголошувалися добровільно. Прикро, що у Львові на Хресну дорогу вийшло 20 тисяч вірян, у Тернополі не набагато менше. Може, Франківськ іще не доріс до того, щоби повставати, навіть із віри.

І політика, і Церква як суспільні інститути живляться довірою людей. І підтримуються їхнім коштом. Відтак масові акції, що їх організовує і проводить Церква – прощі, богослужіння, молебні тощо – є своєрідним виявом довіри до неї. Кількість людей, які виходять на спільну молитву, свідчить про її силу і впливовість. Це, а не число людей із кошиками на Великдень, є справжнім багатством Церкви.

Бути віруючою людиною – давати постійну роботу своїй душі. Бути практикуючим християнином – усвідомлено сприймати зовнішні вияви віри. «Хресна дорога консолідує нас як націю і як християн та є маніфестацією нашої віри у сучасному суспільстві», – прозвучало десь посередині неї. Для частини вірян відтворення останнього шляху Христа є глибоко інтимними переживаннями, не сумісними із жодними деклараціями. У кожного – свій життєвий хрест і своя Хресна дорога.

Наталія КУШНІРЕНКО