Катерина Бабкіна — українська письменниця і фахівець із зв’язків з громадськістю. Родом з Івано-Франківська, але сьогодні вже киянка. Видала кілька книжок поезій і прози, та особливо популярна – у мережах. Займається відеопоезією, а також пише сценарії для короткометражок. Минулого року за сценарієм Катерини Бабкіної було знято короткометражний фільм «Зло» в рамках проекту «Україно, goodbye!». Днями Катерина якраз повернулась зі США, де презентувала фільм за своїм сценарієм.

– Почнемо розмову з найгарячішого: ти недавно з Америки і була там саме в час Бостонської події. Мабуть, у цім екстримі ти побачила Америку інакшою?

Я відчула на собі страшно цікаві речі – як наганяють паніку, як на тлі страху люди єднаються і як виростає гордість за це єднання. Того дня я саме поїхала на меморіал жертвам 11 вересня, там все так злагоджено, урочисто, екскурсії водять свідки – ті, хто гасив пожежу, ті, хто вижив у близнюках, ті, хто бачив на власні очі, як літаки врізалися в будівлі. Вони розповідають про все з якоюсь такою внутрішньою гордістю, яка була мені спочатку незрозуміла. Це ж такі страшні речі, я все ніяк не могла збагнути: чи вони пишаються, що вижили, чи що це відбулося, чи що були дотичні до такого масштабного івенту. Вічна пам’ять про 11 вересня там культивується, як у Радянському Союзі пам’ять про Велику Вітчизняну.

І от я їду додому з меморіалу і думаю: чому так багато поліції довкола? Живу в тихому, майже сонному East Village, і тут на тобі – патруль на патрулі. Вдома триває екстрений випуск новин, в мене потім склалося враження, що він тривав добу без перерви, хоча це, звісно, не так. Знову і знову CNN показує випадкові кадри бостонських вибухів. Ще не ясно, що вибухнуло, а вже говорять про тероризм, показують порвані ноги тих, кого вивозять з місця події, лікарі швидкої гордо говорять в камеру: “Це те, до чого ми готувалися все життя”, і так далі. Тривожні літні чоловіки в костюмах напружено перемовляються з різних локацій, хто що сказав з приводу, хоча інформації нема ніякої, і знову і знову ці кадри вибухів, по колу, я дивилася потім три дні на них всюди: в барах,  банях і аеропортах. Все страшно емоційно, піднесено й урочисто, виступає Обама, всі будуть покарані, будьте пильні, терористи довкола, Америка під загрозою, і ці сирени і посилене патрулювання.

І от що – починаєш теж це відчувати, гордість за те, що навколо відбувається якась жесть і от просто зараз кожен, і ти в тому числі, має шанс впізнати терориста в кожному перехожому і врятувати світ – ну добре, врятувати Америку. Постфактум я розумію, як це працює, в них вся система масової інформації, напевне, на такі речі спрямовані, але коли ти там, всередині цього зомбування, воно дуже добре діє. Я пережила весь спектр емоцій, від страху і солідарності, до готовності іти ловити терориста от просто зараз, тільки десь на глибині постійно крутилася думка: нащо стільки крутять тих вибухів, нащо тривожні репортери вмикаються і вимикаються без жодного фактажу, як же шкода людей, що ж там все-таки вибухнуло…

– На твою думку, оці відчуття “єдиної родини” – це добре, чи Америка цим не нагадує колишній Союз?

Не знаю. Все добре в міру. Я не люблю, коли мене зомбують, але визнаю, що іноді це буває корисно. Більшості людей потрібно, щоби ними керували. В ситуаціях, коли людина не знає, що їй робити, їй добре і зручно отримати вказівку, як чинити і що відчувати, від довіреного і перевіреного джерела. Тобто все впирається в те, хто керує і з якою метою. Якщо узагальнити – було би прекрасно, якби хтось великий і світлий взяв на себе управління всіма нами з метою зробити так, щоби кожному було максимально добре. Але це неможливо.

– Чим тебе вразила «нетерористична» Америка?

Ох, дуже багато чим. Тим, що не існує Нью-Йорка з кіно; тим, що він виглядає саме так, як в кіно; тим, що люди красиві, фізично красиві, особливо чорні люди; тим, скільки книг, вистав, їжі, дерев, дахів, дизайнерів, різних людей. Тим, яким маленьким почуваєшся в NYC. Тим, як швидко зближуються там люди. Тим, що ніхто не шкіриться до тебе і що нема ніде цієї american smile. Такою різною красою, часто неочікуваною і шокуючою. Сонцем, вітром з океану, яких схожий на ураган, пожежними сходами в старих будинках Манхеттена, музеями і галереями, неймовірною кількістю культурного дозвілля, безкультурного дозвілля, взагалі, тим, скільки всього хорошого чи бодай цікавого одночасно відбувається навкруги. Цей перелік можна продовжувати до нескінченності. Насправді я прожила там лише два тижні, це так шалено мало. Нічого не знаю, нічого не встигла зрозуміти.

– Ти згадувала про неньку і народ, з якого вийшла? Яким словом?

Не можу відповісти. Нічого не думала взагалі. Коли бачила гідів на меморіалі, згадала, що спілкувалася з ліквідаторами аварії на ЧАЕС і вони чомусь так не пишалися тим, що сталося. І тим, що були до цього дотичні, в принципі, теж, хоча, може, й варто було.

– А чого ти подалася до Нью-Йорка? Світ завойовувати?

Мене запросили читати вірші, представляти фільм за моїм сценарієм і представляти добірку української відеопоезії. Вірші мої переклали колись англійською, використовували в виставах і друкували в газетах. Тепер це був етап представлення їх публіці в авторському виконанні, щось таке. Читання і покази влаштовували Yara Arts Group, Bowery Poetry Club і NYC Kinofest, а ще дуже гарні читання-квартирник мені влаштували самі мої читачі в Нью-Йорку. Це був бруклінський дах, світило сонце, було видно мости, дівчина в довгій сукні читала за мною переклади англійською, люди слухали і фотографували – магія якась.

– Ти зараз багато їздиш світом, на твою думку, реакція із-за кордону на наших митців – це зацікавлення як до терра інкогніта, екзотики чи щось інше?

Я не завжди їжджу як митець. Іноді це банально по роботі, хоча й багато хто думає, що я живу, як птах, харчуюся оплесками і утримуюся коштом прихильників – так от, це не так. Що ж до зацікавлення Україною – воно закономірне, тут в усіх сферах мистецтва давно є багато якісного й нового (відстають кіно й театр, теж всього багато, але якісного поки що не діждали – все одно рано чи пізно кількість перейде в якість). Художники, поети, музиканти, дизайнери, багато інших митців – все це дійсно добре в нас, це вартує уваги. Закономірно, що вона є. Бракує системних дій на її підтримку, інституційних співпраць, нормальних умов праці для митців. Єдине, що точно – ми вже не терра інкогніта, думаю. Ми відкрита нова земля, земля, здатна дивувати.

– Давно за тобою спостерігаю і бачу, як на мене, надзвичайні прориви і ріст. Як би ти прокоментувала мої відчуття?

Дивні. Останнім часом я менше працюю над “творчістю” і більше – над собою. Знайшлося дуже багато дірок і непорозумінь у взаємодії зі світом, я намагаюся їх якось прожити, пропрацювати. Звісно, це якось відбивається у текстах, але я ніколи не думала, що воно відчутне аж так сильно. Хочеться постійно рости над собою, більше розуміти, більше бачити, їсти цей прекрасний світ правильно, уважно, з любов’ю. Вчуся цього усюди, звідки лише можливо. Це для мене прорив і ріст. Не знаю, чи це те саме, що ти побачив.

– От про переживання і непорозуміння зі світом: у твоїх текстах відчувається самотність, твої вірші є посланням комусь?

Ні, майже ніколи. Інша справа, що все, що ми придумуємо – ми, тобто ті, хто пише – так от, все, що ми придумуємо, в момент придумування ми проживаємо так яскраво і сильно, що воно стає справжнім і існує відтак у цьому світі разом з найреальнішими людьми й подіями. Я не самотня людина. Якщо абстрагуватися від того, звісно, що всі ми насправді самотні в цьому світі і нічого страшного в цьому нема…

– Наскільки твоя лірична героїня відрізняється від тебе реальної?

Як коли. В кожного тексту свій ліричний герой. Іноді це чоловік або… ліс, наприклад. Або дім. Іноді хтось, майже тотожний мені, хтось близький або навпаки – хтось нескінченно далекий. В цьому, на мою думку, частково й полягає магія писання поезії й художніх текстів взагалі – всіх їх творити, а потім розбиратися, як вони живуть, дихають, люблять, чим, чому, навіщо?

– Як ти відчуваєш цей поштовх до писання? Це містичне переживання чи, як хтось із письменників казав, кожного дня має бути написано три сторінки абищо?

Я би дуже хотіла бути достатньо дисциплінованою для того, щоби писати кожного дня. Сідати і писати. Я не так щоб відчуваю поштовх, але цей поштовх пульсує в мені майже завжди, кожної хвилини. Я свідома того, що так буде не завжди. Я дуже багато часу ігнорувала ці речі, не вміла їх правильно відчувати. Тепер от вчуся, тому останнім часом пишу більше і якось чесніше. Звісно, це діяльність. Кропітка, зосереджена, дуже приємна. Мені подобається це робити, і я з цього дуже щаслива – що можу робити те, що подобається.

– Є страх втратити натхнення? Як взагалі ти борешся зі своїми страхами?

В мене є багато страхів. Я їх переживаю. Останнім часом життєві обставини, які мені трапляються, історії, що зі мною стаються, – це все вправи. Як бувають вправи на різні групи м’язів, так і бувають вправи на різні м’язи серця. І я їх виконую. Дуже багато історій і подій на те, чого раніше боялася, що відкидала. І от іноді виявляється, що те, чого боявся, насправді добре і солодко, не погано і не страшно зовсім. Або що щось інше теж не страшне – а просто не потрібне тобі зовсім. Страху втратити натхнення нема. Є велике, всеохопне бажання жити, й воно поки що більшає з кожним днем, мені здається, натхнення береться звідти. Звідти й з любов, яка теж, як всі ми знаємо, ніколи не закінчується.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ