Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Певно, хтось мав це, може, й одразу і назавше, але в мене його могло й ніколи не настати. Думаю, що в більшості й не настає. Я про той час, коли починаєш слухати пташок. Чули ж то всі, а от щоб стати чи сісти і слухати, як музику, то не кожен так робить.

І це нормально. Бо коли людина народжується й одразу після материнського молока п’є сиру воду з криниці, що на подвір’ї, то навряд чи ця вода їй здаватиметься живою, смачною тощо. Звісно, ця людина буде чути, що в іншій криниці вода недобра, якщо справді така буде. Але надавати ваги своїй воді нема сенсу, бо логічно, що якщо вона така є, то такою і має бути.

Те саме з природою, всякими краєвидами. В нас у селі ніхто не вживає слова «краєвид». Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею насолоджуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. Пам’ятаю, коли косили траву, бабуся визбирувала з валків звіробій, деревій і центорію. Коли тепер кошу траву і зутрічаю цю скромну рослину з маленькими рожевими квіточками, то згадую бабусю. Ця рослина дуже схожа на бабусю. Чай із центорії дуже помічний від серцевих хвороб. Саме для цього бабуся її використовувала. Невже того пізньосерпневого дня не вистачило центорії, щоби серце бабусі ще трохи билося?..

І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, – це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли влітку корова паслася на пасовиську у горах вище від хати, і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце.

Так сталося і з пташками. Навіть не знаю, чи тато їх слухає. Бо що тут дивовижного, коли пташки цівкають? А ти їх чуєш щодень багато років. У місті так може бути, що коли людина приїжджає з села і дають їй нічліг з ліжком біля вікна, за яким навіть вночі великий рух машин, то гуркіт не дає їй спати і дратує. Натомість міські звикають і не звертають уваги. Їм той шум вже рівноцінний тиші. То так само, хто рідко чує, той завше чарується співом пташок. А хто чує постійно, той перестає звертати увагу.

Кілька років тому я вперше потрапив до Києва. А вже невдовзі – на семінар для молодих літераторів у містечку під Києвом. Нас поселили у відпочинковій базі, довкола гарні сосни, трава, асфальтні доріжки. І от одного разу я, за звичкою, прокинувся зранку задовго до сніданку і прогулювався цими доріжками. З-поміж міцних стволів сосен пробивалися рішучі сонячні промені, і мені все це ніби подобалося, але для більшого відчуття насолоди я вдягнув навушники і ввімкнув у плеєрі улюблену музику.

Ще одним жайворонком виявився учасник семінару поет із Житомира Олег Левченко. Він щиро здивувався, що я не слухаю ранкових пташок, як він, а гуляю в навушниках. І я б, може, на той випадок не звернув уваги, якби не те разюче Олегове здивування. Тим не менше, я тоді не проміняв улюблений гурт на пищання пташок.

Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Я мусив відійти од звуків природи настільки, щоб вони перестали бути для мене звичними. Це одна з небагатьох речей, за які дякую місту. Якби не воно, то я б досі був глухий і сліпий. А так, коли їду додому автобусом «Івано-Франківськ – Космач», то виходжу в Прокураві на роздоріжжі. Автобус їде далі, а я звертаю ліворуч і спускаюся вулицею вниз до моста, під яким протікає річка Брустурка. Вона стрибає по великих каменюках і співає багатоголосим хором. А як минаю міст і треба знову підніматися вгору, то там на мене чекають ще не такі співи. І я нарешті їх почав чути.

Василь КАРП’ЮК,

поет, журналіст