Недавно зі мною відкрито не погодився один дуже значний масон. Коли я казав, що аж тепер світ невпізнанно змінився, бо відбулася справжня інформаційна революція, коли потік інформації настільки перевищує спроможність окремого людського мозку сприймати її адекватно, він мені казав, що люди незмінні і завжди такі самі.

Масонам у цьому сенсі добре, бо вони знайшли собі дуже зручну місцину для втечі від реальності. Той масон, наприклад, – як і більшість його колег – переконаний, що є все так, як завжди. Є величезна більшість людей темних, яким ніщо не поможе, і є горстка людей просвітлених, яким ніщо не зашкодить. Так було, є і буде. І ніякі інформаційні чи інші фізіологічні зсуви нічого не значать. Але я знаю своєї. Так само, як наші тіла все гірше розкладаються у землі через порядну дозу консервантів, яку ми споживаємо, так і мозок, а разом з тим і свідомість, стають глевкими і мармулядовими від передозування незужитої  інформації. І власне це можна назвати справжньою революцією. Попередня, напевно, була тоді, коли ще могли придумати колесо або розтерти зерно.

І я цю зміну бачу з різних проявів. Скажімо, ще перед цим розламом, десь у дев’яностих, щоденне життя письменника, щоденні випадкові і невипадкові контакти були пов’язані з таким розумінням, що цей чоловік може всьо написати у книжці. Були дві крайності у такому розумінні. Одні відразу закривалися і боялися сказати щось зайвого чи незваженого – бо напише. Інші навпаки відразу намагалися розповісти щось таке, чого ще не було у світовій літературі – аби було написане, аби ти це обов’язково описав.

Тепер цього вже нема. Може, тому, що кожен сам отримав змогу якщо не написати, то, принаймні, розповісти іншим способом – викласти фотографії, які є тим самим текстом, тою ж інтимністю чи порушенням інтимності. Або прочитати щось дуже подібне у дописах інших. Так само, як попередження про те, що цього ні в якому разі не можна писати, побажання, що треба би було щось описати, різко відійшло із побутової культури. Дається взнаки інформаційна революція.

Була третина травня. Жаб’є. Пізня година. Жодного шансу застопити щось до Франківська. Тепло так, що, крім сорочки, нічого більше не треба. До мене підійшов чоловік, якого я не знав, який не знав мене. І він якось дуже просто порушив мої уявлення про теперішні часи. Останній раз зі мною таке було ще у дитинстві, коли до поштових скриньок приходили листи з вимогою переписати їх десять разів і розіслати далі (у дівчинки, яка цього не зробила, невдовзі померла мама). Божий письменник Микола – так він назвався – передав мені свої письма. Я пообіцяв, що не затримаю, а розповім далі. І тепер це роблю.

Микола вже писав до  різних президентів, але від них – ні слуху, ні духу. Писав їм, про найважливіші речі. Про те, що раз Бог подав Україну без крові, Бог хоче, щоб стали всі святими. Для цього не треба аж так багато, все здійсненне. Президентам він радить молитися кілька годин кожного дня. Тоді можуть прийти думки, що треба робити, щоби спасти душу і вивести Україну з кризи. А всім іншим треба пам’ятати, що найбільший гріх – це показувати поганий приклад дітям – передовсім не пити горівку, бо Бог горівки не варив. І ще треба старатися, аби не хотіти вбивати своїх ворогів (аж після цього мені стало зрозуміло, пощо Микола відіслав листа ще й Путінові).

Була вже майже ніч, коли він пішов додому по копії колишніх послань, будучи впевненим, що я нікуди не поїду, не піду, а почекаю, заки він вернеться. Все, що він написав, виглядає дуже правильним і притомним. Інша справа, що ніхто ніколи не перевірить, наскільки сказане ним дієве, бо це надто важко. І, може, саме тому і він, і його письма сприймаються як щось таке, що несповна розуму. Що є ще одним доказом великої інформаційної революції, яка робить мозок мармулядовим.        

Тарас ПРОХАСЬКО