Ініціатива Івано-Франківської та Львівської міських рад оголосити День Перемоги Днем жалоби за загиблими у Другій світовій війні викликала у Миколи Азарова намір «душити паростки нацизму». Про це очільник уряду нещодавно заявив під час прес-конференції столичним медіа. Микола Азаров переконаний, що мешканці цих областей «тужать, бо є духовними спадкоємцями людиноненависницької фашистської ідеології». Спеціально для Азарова публікуємо моторошні спогади франківчан, які не святкують 9 травня хоча б тому, що відсиділи у сталінських концтаборах та тюрмах. Після цих спогадів заснути важко, не те що носити червоний прапор вулицями.

На думку Азарова, ініціатива Івано-Франківська й Львова перешкоджає євроінтеграції України. Втім, жодна з європейських країн не святкує День Перемоги. У Європі в ці дні відзначали Дні пам’яті та примирення. Європейський менталітет не дозволяє святкувати перемогу у війні, оскільки вона далася ціною майже 70 мільйонів загиблих. Чому ж має радіти Україна, яка втратила 7 мільйонів своїх людей? День Перемоги в СРСР почали святкувати лише у 1965 році за Брежнєва. А впродовж 20 років після війни 9 травня було звичайним робочим днем.

Європа не робить різниці між нацистським та комуністичним режимами. Дискусії, який з них був більш людиноненависницьким, уже не ведуться давно, але в Україні, схоже,  є сенс постійно пригадувати історичні факти, пов’язані саме з людиноненависницьким комуністичним режимом. Зокрема, про те, чому радянські «визволителі» на Західній Україні були загарбниками, а перемога у Другій світовій обернулася арештами,  концтаборами та масовим винищенням української інтелігенції. Нещодавно «ГК» публікував спогади жертв німецьких концтаборів, зібраних Івано-Франківським Карітасом для збірки «ХХ століття – століття мегасмерті, диктатури Гітлера та Сталіна». Сьогодні пропонуємо живі спогади мешканців Прикарпаття, чию долю поламали радянські «визволителі».

…Сестра Євгенії Ничипокур із села Міжгір’я вийшла заміж за повстанця. Енкавдести активно шукали її швагра, батьків Єгенії 5 разів забирали у тюрму до Станиславова, врешті у 1946 році заарештували й саму дівчину. «Один із начальників, Мартинов, все шукав мою сестру та швагра. Кинув мене на землю, вклякає на мене коліньми, бере до рук палицю і починає мене бити. «Говори, где бандера!» Все добивався від мене, щоб я сказала, де криївки і де сестра з чоловіком. Я мовчала. Він ту палицю на мені поламав. Збив мене на болото чорне. Вночі мене напівживу на санях доправили у тюрму в селі Коропець». Євгенію вкинули до камери, де сиділи її мати з батьком. Але 20-річна дівчина була така побита, що рідні її не впізнали.

«На наступний день привели мене до слідчих, а вони п’яні-п’яні. Питали, чи бив слідчий. Кажу, бив, а вони – значить мало бив, раз ти можеш говорити, що тебе били! Стягнули з мене одежу, я залишилась, як мати на світ народила. Один з них взяв мене за груди, притиснув до стіни і каже: «Говори, где партизаны, где бандеры, – говори!» Що він зі мною тоді виробляв! Коли перший втомився, до мене приступив інший: бере мене за волосся і б’є, б’є, б’є об стіну. Потім закликали на допомогу ще одного». Коли Євгенія втратила свідомість, її відвели у камеру. Так допитували ще три дні поспіль. Від цих катувань у жінки до цих пір залишились шрами.

Потім дівчину перевели в тюрму до Чорткова. Привезли, кинули у підвал. «А у підвалі води по пояс, підлоги немає. А на стіні жінка висить, як Ісус Христос, розіп’ята. Живіт у неї розрізаний, дитинка з живота висить. Жінка, хоч мертва, її не знімають, щоб ми бачили, мовляв: оце вам так буде, як цій жінці. Ми вас усіх переріжемо, якщо не скажете, де є партизани». Через рік Євгенію Юріївну перевели у табір строгого режиму у Воркуту, а батьків у Челябінську область. Спогади про побачене у Чорткові стерти з пам’яті неможливо.

Васьків Софію Василівну, уродженку села Крихівці, у 45-му році заарештували за підпільну діяльність. Жінка належала до ОУН. Привели у в’язницю на вулиці Сахарова, посадили у камеру в підвалі. «Разом зі мною ще було двоє дівчат з нашого села. На допити нас брали тільки вночі. До самого ранку били, катували. Все вимагали, щоб ми видали наших провідників. У нашій камері в кутку було накидано усяких церковних речей: ікони, чаші, книжки. Одного разу наш наглядач каже: «Я бачу, що ви добрі люди, нікому не скажете. Я вас дуже прошу, виберіть мені гарну ікону – моя мама дуже віруюча. Хочу зробити їй подарунок». Ми вибрали найгарніший образ «Тайна вечеря». Він забрав його додому, а на другий день сказав, що мама віднесла його до Катедрального собору.

Софія Василівна просиділа в тюрмі 10 місяців, потім її засудили до 10 років таборів і 5 років позбавлення волі без права виїзду. Опинилася на Уралі. «Разом зі мною були дівчата з Посічі, Лисця, Іваниківки, Тисменичан, Загвіздя. Основне завдання було – валити ліс. Норма виробіку – 30 кубометрів на день. Я була бригадиром нашої ланки. Якщо денну норму не виробимо – мене на ніч в ізолятор. А ізолятор – бетонована яма, де можна тільки стояти. А зранку знову на роботу. Їли також, коли виконували норму. Як заслужимо, то вранці маємо чай з шматком хліба». В 49-му жінку перевели в Казахстан, за 10 кілометрів від Караганди. Робота була на цегельному заводі. «Після приїзду влаштували карантин, нічого не давали їсти, тільки воду. Жили в землянках. В одній землянці 80 чоловік, разом з нами щурі і клопи. Найбільше приниження – номери замість прізвищ. Ми вже не люди були, а номери, – пригадує франківчанка. – У кожного номер був нашитий на штанях та бушлаті. А потім Сталін помер. Як ми святкували цей день! Це був день надії, віри та сподівань на нове життя!»

Коломиянка Ірина Строцька пригадує, як втратила батька. Родина тоді жила у Львові. «Батько мав видавництво «Рекорд». 17 вересня 1939 року Львів зайняли більшовики. Нова влада взялася перевиховувати українців методом арештів і репресій. Поззарештовували всю українську інтелігенцію. Уся видавнича продукція була знищена, а озвірілі енкаведисти рискали по місту і шукали великого злочинця – власника видавничої справи Миколу Ліщука». Спершу батько переховувався, а згодом захворів і його заарештували.

З приходом большевиків на Західну Україну змінилась система освіти. «Наших учителів звільнили, їх замінили радянські вчителі, які приїхали зі Сходу. Директора нашої школи у 1941 році замордували у тюрмі. Нас, малолітніх учнів, змушували долучатися до піонерської організації. Ми бунтували. За це карали. Нам забороняли ходити до церкви, паплюжили все національне, рідне, близьке. Радянська влада отруїла наші чисті дитячі душі жалом страху і безжальності».

“Визволителі” втекли з Львова напередодні німецького наступу. «Як тільки стихло бомбардування, моя мама з сусідкою побігли до тюрми на вулиці Лонцького в надії зустріти своїх рідних живими. Але та картина, яка відкрилась їм у цій тюрмі, перевершила всяку уяву. Людський розум не в силі всього того передати. Все тюремне подвір’я було застелене трупами з розтрощеними черепами, побитими закривавленими тілами. Рідним важко було впізнати закривавлені обличчя без носа, вух, очей, з відрізаними язиками. Червоні кати робили не тільки вдень, але й вночі. Про це свідчить багато запалених свічок в камерах і калюжі крові. Була війна і світла не було, але це їх не зупиняло».

«Більшовицькі кати знищили сотні тисяч невинних людей. Та ось тепер, уже на відстані 70-ти років, усе думаю: чому не покарані більшовицькі кати, чому не відбувся Нюрнберг-2? Чому і досі в незалежній Україні існує ворожа нам комуністична партія зі своєю злочинною антилюдською ідеологією? – дивується живий свідок тих страшних подій. – Ще український народ на галицькій землі не спам’ятався від усіх тих потрясінь, як знову цю землю стала топтати більшовицька орда. Сум і відчай огорнув людей, адже саме в 1944 році, перед приходом непрошених «визволителів», більша частина відомих людей краю – інтелігенція та молодь – покинули рідну Батьківщину, рятуючись від червоного терору».

Чим довше при владі залишатимуться люди, чию ідеологію сповідує Микола Азаров, тим ціннішими будуть ось такі спогади живих свідків історії. Якщо можна внести зміни у підручник з історії, то стерти з пам’яті розіп’яту жінку з розпоротим животом у Чорткові чи гори трупів у тюрмі на Лонцького неможливо. Незалежно від того, чи у Червоній армії, чи у підпіллі воювали наші предки, важливо те, що живими більшість з них із війни не повернулися. Найкраще, що можна зробити у пам’ять про них, – помолитися. І не повторювати помилок.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА