Днями в Івано-Франківську відгриміли молоти майже трьохсот ковалів, які з усього світу приїхали на традиційне щорічне – вже 11-те поспіль – свято ковальської майстерності. Про чоловічу магію заліза і вогню розмовляємо з відомим українським ковалем і художником Василем Гудимою, який вже багато років бере участь у міжнародних фестивалях-виставках ковальства в Україні, Австрії та Німеччині.

 

 

– Василю, у тебе в роду були ковалі? Що тебе підштовхнуло стати ковалем?

Був колись один вуйко, далекий родич по татовій лінії, татової мами якийсь брат, не пам’ятаю точно.

Коли я був маленьким, мав зо п’ять-шість років, я жив у маминої мами в Обертині. Влітку я втікав з пацанами на став купатися, і найкоротша дорога була через колгоспну кузню. Коваль там був косоокий, великий, трохи горбатий – такий собі безформний дідько. Принаймні так мені здавалося, бо я був малим і кожного разу, коли біг попри кузню, відчував цей специфічний запах антрациту, бачив купу шлаку, а той вуйко нас постійно страшив… А коли я вертався домів, то заходив і дивився, як він щось там кує. Найбільше зачепило гаряче залізо – бачити, як він легко то робить, і в той момент я перестав боятися цього вуйка. То був мій перший досвід, а у свідомому віці ще у школі я попробував кувати, згадавши цей образ з дитинства, та й так і поперло!

– На твою думку, в ковальстві є містичні моменти?

Кожного разу є! Але кожного разу вони виявляються по-іншому – коли більше, коли менше. В мене було два. Першого разу я робив молоток і щось почав заганятись, нібито я вже дуже крутий коваль і т.д. І ось, словом, я собі роблю і всіх в дупі маю, роботи лишилось ще хвилин на п’ятнадцять, все супер, все під контролем, і тут цю заготовку на 1,5 кг мені вибиває з молота, як мені цей кусок заліплює в брову, вісім швів, синець на півголови – картина прекрасна… І тут я згадую слова свого вуйка: “Ти щось не те робиш, думай добре”. І тепер кожного разу, як щось стаю робити, то згадую цей момент. Це таке нагадування – не тупи, не заганяйся! Потім був ще один момент, але то вже дрібниця, власне, з мого боку молотка містика не так помітна, бо я це роблю кожен божий день, а збоку видніше. Найбільше пре, коли зрання стаю до роботи і все, що маю зробити, ще в голові, тільки ідея, а на вечір сідаю на перекур і дивлюся на готову роботу. Пре то, що ще зранку це було тільки в голові, а тепер це вже можна помацати! Містика – як воно з голови стає справжнім!

– У ковалів є якісь сходинки майстерності, ну, скажімо, як пояси у карате?

Ну, ти йдеш у помічники, або молотобійцем, – це початок. Потім майстер, але тут все відносно. Ковальська спільнота у світі дуже дружня, це як велика родина, і воно так само виходить: як ти робиш, так до тебе і ставляться. Є така неписана купка ковалів, яких вважають мало не святими. Є монстри ковальства. Одним з найбільш просунутих ковалів – він вже помер – був Альфред Габерман. Він був магістром ковальства, це папа сучасного кування. З тих, що живуть зараз, це італієць Клаудіо Боттерро, американці Альберт Пейлі, Том Джойс, – це ковалі, які ставлять планку, задають стандарт. Але тут все відносно: чим краще варить голова і чим правильніше ростуть руки, тим краще ти робиш, а чим краще ти робиш, тим більше прислухаються до твоєї думки.

– Розкажи детальніше про це – про святих ковальства, про монстрів, про папу. Все це через що?

Грубо кажучи, це ковалі, які народилися на наковальні. То вже не так ковалі, як художники. Вони шукають нові форми вираження, нову естетику матеріалу, інші масштаби роботи, монументальні об’єкти, вони диктують напрямок. Це своєрідні мольфари. Суть майстерності в тому, що людина, яка ні бе, ні ме у ковальстві, дивиться, і в неї виникає враження, що до матеріалу взагалі ніхто не торкався, що цей кусок заліза був таким завжди. Будь-яка робота має виглядати так, ніби її ніхто ніколи не робив, ніби вона сама така народилася. Найбільша проблема в роботі з металом – залишити враження легкості роботи, щоб кожен міг сказати: та, як так само годен! Потрібно відчувати, слухати матеріал, говорити з ним, матеріал сам розкаже, як він хоче стати, тут є велика доля імпровізації в роботі!

– Матеріал для тебе живий? Як ти це відчуваєш, як він реагує на тебе?

Обов’язково живий. З ним треба поговорити, розказати, що ти від нього чекаєш, а потім в роботі він сам говорить до мене. Це трохи важко пояснити… Коли кусок заліза в руках, я відчуваю його як продовження себе, я чую, як він хоче куватися. В роботі повинен бути діалог між мною і матеріалом: залізо слухає мене, я його. Колись давно я парився, як то зробити чи то, але не слухав матеріал – раз виходило раз ні. А з часом я почав говорити з матеріалом, любити його. Тепер я завжди слухаю матеріал. Головне правильно попросити, і все виходить! Деколи буває, що не вдається щось зробити, – тоді треба все відкласти, стати і попросити наковальню, молоток і власне той кусок заліза про спільну роботу. Потім, як поговориш з ними, то робота так іде, що навіть про неї не думаєш, кайфуєш від процесу!

– Ти якось готуєшся до роботи? Є в тебе якийсь ритуал перед тим, як взятися за молот?

Ритуал перед початком проекту. А кожного дня перед тим, як щось робити, питаю себе, для чого я це роблю, нащо воно мені, і кожного разу та сама відповідь: бо можу, хочу і люблю. Як можу чесно собі це сказати, то беру і роблю, а як починаю шукати якісь “відмазки”, то ховаю молоток, щоб не покалічитись. Перед початком великої роботи, не важливо, чи то кувати чи щось інше, я роблю цвяшок! І як роблю, то прошу тих, хто зверху, помочі. Зроблю пару цвяшків і забиваю їх у дошку до решти! Ті цвяшки – це нагадування, що мені помагають!

– Є у ковалів якісь розіграші для новачків, ну, скажімо, як у моряків молодого посилають якір наточити чи у шоферів кажуть принести компресії і т.д.?

Звичайно! От, наприклад, ставиш заготовку в горно гріти, щоб вона постояла трошки, так, щоб нагрілась, але не дуже сильно, температури не видно, потім хтось відволікає новачка, а заготовку перевертають гарячим кінцем вверх, і всі стають і кажуть: все, нагрілось, бери і роби, от він і хапає – за гаряче. Це така наука, щоб був уважний в кузні. Або дають, наприклад, великий молоток у руки і кажуть, що то спеціальне залізо і його треба кувати на низьких температурах, щоб не тріснуло, і він, бідолаха, товче по холодній заготовці, поки хтось не спалить кантору.

– А забобони і табу – чого не можна ні в якому разі в кузні?

Не можна сідати на наковальню. П’яному чи ще якомусь не в формі не можна ставати до роботи!!! А так кузня – між двома світами, там можна все!

– Українські ковалі між ковалями інших країн як виглядають?

Чесно, трохи не дуже! Але є в нас пару чоловік, таких як Сергій Полуботько, яких там поважають. Нам ще треба працювати і працювати. Найбільше гнітить те, що в нас ще досі роблять псевдобароко, псевдо інше, але це не так біда ковалів, як біда замовників! З досвіду знаю, що наших ковалів у світі люблять, принаймні тих, кого знають. Деколи є трохи упереджене ставлення до наших ковалів, але в цілому ми можемо працювати і працюємо на рівні світовому. Проблема в тому, що там школа художнього ковальства була завжди і з покоління в покоління передавались знання, а в нас після приходу комуністів розірвався цей ланцюжок від майстра до учня. В цілому українські ковалі позитивно виглядають, нас люблять за нашу непередбачуваність.

– А що за упередження, через що?

Ну, в них там все так, як треба: і інструменти, і всякі штуки, а ми тут нібито на коліні все робимо. Є трохи правди в цьому, принаймні в німецькомовній частині Європи так і виглядає, що ми все робимо на коліні. І ще через те, що наші зазвичай їдуть туди вчитись, а не навпаки. Але ми багато працюємо. Я би навіть сказав, що нам трохи співчувають з цього приводу! Ми в ковальстві відстали від Європи років на тридцять, якщо не більше.

– До речі, ти зараз в Австрії вже тривалий час. Розкажи детальніше, як ти туди потрапив, що там робиш.

Вперше я поїхав в містечко Ybbsitz на ковальський фестиваль “Ferrakulum”, який проводиться там раз у два роки. То був 2010. Так сталось, що під час фестивалю я зробив кований вірш Юрія Завадського – він називається “Вірш для Каталіни Джіроно». Він вийшов досить незрозумілим, і так почалось спочатку листування, а потім співпраця з ковальським центром цього містечка. Далі був кований хрест з нержавійки на 110 кг, тоді маленький медійний проект, потім я виграв конкурс і минулого року на фестивалі ми робили їх командою з восьми чоловік. Зараз беру участь у ще двох великих проектах, які заплановані до реалізації на 2015 рік. Маю ще кілька своїх менших! Не знаю, якось само так вийшло!

– Чи існує ковальське братство у світі? Скажімо, ти опинився десь у невідомій місцині, тобі нема де заночувати – ти підеш шукати кузню, бо там завжди коваль коваля прийме? Є таке?

Ковальська сім’я по світу дуже дружня. То як велика родина, де повно братів і сестер. Якщо маєш інтернет чи телефон, то можна за півгодини знайти коваля чи кузню, навіть можна без грошей їхати кудись: прийдеш до кузні, розкажеш свою історію – поможуть, нагодують, врятують. Як не зможуть так просто, то дадуть заробити!

– Як ти думаєш, яка причина таких відносин у цій професії?

Не знаю! Мабуть, всі ковалі добрі за натурою люди! Просто треба бути трохи божевільним, щоб кожного дня по вісім годин гарувати в кузні. Це треба любити, і якщо ти це любиш і бачиш такого самого, то це мусить перерости в якусь поміч!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ