У першій декаді травня мене запросили до Варшави на наукову конференцію  «Польща і Україна – разом в єдиній Європі». То була чергова нагода ще раз пересвідчитися, яка насправді прірва між Україною і Польщею і як вона щороку поглиблюється.

Спочатку був кордон і дорога до Варшави. Не відкрию, звісно, секрету, але на дорозі – жодної ями. Ніби й знав це, але якось щоразу вражає. Дорожні знаки, підсвічені електрикою сонячних батарей, розмітка, що також світиться вночі, у населених пунктах вздовж траси – буферні щити для ізоляції від дорожнього шуму… І хоча розумієш, що саме так і має бути, що це і є нормально, зроблено для людей, а відчуття – що потрапив з Землі на Марс. 

У готель ми вселилися вночі, а вранці я побачив за вікнами номеру газони з великою кількістю кульбабок. Вони мені запам’яталися, бо були яскравим фрагментом наповненої зеленню і комфортом Варшави. Всюди багато простору, більшість будинків не висотки, будівельного «ущільнення» тут не знають. Наші забудівельники точно б просльозилися від втрачених перспектив забудови.

Протягом двох днів я постійно й на кожному кроці натикався на дрібнички, з яких і складається звичайна Європа: лавки з маршрутами вулиць та музикою, стоянки для прокату велосипедів, інформаційні стенди про пам’ятки історії в центрі міста… Приємно дивитися, як комфортно і без пафосу відпочивають у своєму місті поляки. Ну, а про ціни в супермаркетах і не кажу: усе дешевше і якісніше, і про це знають чимало наших земляків, які їздять до Польщі на шопінг.

Під час конференції ми зустріли й кресов’яків – поляків, які досі живуть задавненими історичними травмами через втрату «їхньої» Галичини, «східних кресів». Довелося почути вислови на кшталт «наш польський Дністер» і подібні. Але таких мало, це маргінали. Більшість поляків сміливо і впевнено думають про завтрашній день і свою країну в Європі, в якій має знайтися місце і незалежній Україні.

Мабуть, польська нація заслужила на цей комфорт, спокій і заможність. Це – результат їхніх бажань і зусиль. Згадайте, що все середмістя зруйнованої у 1944 році нацистами Варшави було відновлене за старими фотографіями і кресленнями. А ми й без допомоги якихось зовнішніх ворогів самі руйнуємо власні пам’ятки історії та культури.

А все так просто: поляки поважають себе. І це проявляється у них у всьому – від доглянутих зелених газонів у спальних районах міста до захисту диких тварин обабіч транспортних автомагістралей.

А ми? Один з членів нашої делегації спочатку розказував нам, як він за великі гроші домовився для дочки за карту поляка і влаштував її на навчання в польський вуз, а ввечері у центрі Варшави лякав перехожих, горлаючи українські повстанські пісні…

Коли ж цей чоловік був щирим? Та в обидвох ситуаціях. На жаль, така роздвоєність і брак самоповаги роз’їдають багатьох українців. Будьмо відвертими з собою: ми відрізняємося від мешканців по той бік кордону якраз так, як наші дороги від польських. Наші проблеми – у нас самих, у наших головах. Пора, давно пора щось робити з собою, інакше цю прірву – між нами і Європою – не засипати вже ніколи.

  

Сергій АДАМОВИЧ,

депутат облради