Тисячі кілометрів та океан не є перешкодою для пошуків подібностей, якщо йдеться про кухню. Минулого тижня американські індіанці Уолтер Уайтвотер та Лоїс Еллен Франк доводили франківчанам, що між їхніми кулінарними традиціями та традиціями гуцулів значно більше подібного, ніж відмінного. Хто б міг подумати?

 

 

На стереотипне слов’янське питання, чому індіанська кухня така гостра, Лоїс Еллен, посміхаючись, відповідає, що вона зовсім не гостра. Особливістю індіанських страв, каже кулінарний антрополог та історик  кухні американських індіанців, є збереження смакових властивостей кожного продукту. М’ясо має смакувати, як м’ясо, квасоля – як квасоля, а кукурудза – як кукурудза. Перець чилі лише підкреслює їхні смаки. Журналісти куштують кукурудзяну зупу зі смаженим червоним перцем, хапають ротом повітря, шукають склянки з водою і роблять висновок, що вони нічого не знають про гострі смаки. Їх відсутністю українська й, зокрема, гуцульська кухня питомо відрізняються від індіанської.

З’ясування подібностей та відмінностей між “братами” гуцулами та індіанцями відбувалося минулого четверга на літньому майданчику ресторану “Альпійський”, що у “Парк-готелі”. Уолтер та Лоїс завітали до нас у рамках святкування днів Америки в Івано-Франківську.   Вони обоє є шеф-кухарями та співвласниками компанії “Red Mesa Cuisine”, а також співавторами кулінарного бестселера “Страви південно-західних індіанських народів”. Ця книга відзначена поважною нагородою Джеймса Бірда, що в Америці є своєрідним книжковим Оскаром. Компанія Уолтера та Лоїс розташована у Санта Фе й обслуговує різноманітні заходи та проводить семінари із використанням корінних американських страв, зроблених із натуральних інгредієнтів, які вирощують племена індіанців.

Ще 20 років тому, каже Лоїс, бути корінним американцем в Америці вважалося чимось незручним, а під час навчання у кулінарній школі студентам розповідали, що американська кухня є комбінацією страв, які привезли на континент емігранти з Європи. Сьогодні, завдяки зусиллям, у тому числі, Уолтера та Лоїс, які зробили кухню корінних індіанців популярною у США, ситуація змінилася кардинально. “Я пишаюся тим, що я корінний індіанець. Сьогодні це модно і екзотично”, – підкреслює Уолтер. Те ж саме стверджує Лоїс, яка є наполовину іспанкою. Вона зауважує, що історичну справедливість відновлено, починаючи з 1991-го року, коли в усіх американських кулінарних закладах студентів почали навчати, що американська кухня наполовину складається із кухні корінних індіанців плюс кухні європейських емігрантів. “Мусили ж ті емігранти щось їсти, коли вперше потрапили в Америку. А годували їх тоді індіанці своїми традиційними стравами з традиційних інгредієнтів”.

Традиційні інгредієнти корінних американців – це картопля, кукурудза, помідори, боби та соняшник. Знайомі продукти, чи не так? Більшість давніх страв індіанської кухні зроблено передовсім із різних ґатунків кукурудзяної муки, як і гуцульських. От тільки, перш ніж потрапити в Карпати, кукурудза проробила аж надто довгий шлях у часі і просторі. Якщо індіанці вирощували цю культури ще тисячу років тому, то галичани запізнали кукурудзу лише на початку 18-го століття, а поширилася вона ще пізніше, бо вважалася їжею бідняків.  Історики відзначають, що помідори могли потрапити до Львова лише після Загальної крайової виставки у 1894 році. Картоплю в Україні взагалі почали вирощувати лише сто років тому. Словом, якби Колумб не відкрив Америку, не знала би Європа ні картоплі, ні кукурудзи, ні помідорів!

Із кукурудзи корінні індіанці готують усе. Нічого не викидається, навіть качани йдуть на вивар до бульйону, зауважує Уолтер. Він показав майстер-клас з приготування синього кукурудзяного хліба та гострої кукурудзяної зупи. Синім хліб називають тому, що кукурудзяне борошно, з якого він печеться, й справді яскраво блакитного кольору. Кукурудза, з якої воно змелене, – темно фіолетова, майже чорна. В Україні така не росте. Лоїс розповідає, що індіанці вирощують чотири види кукурудзи: жовту, білу, червону та синю. Вони наче символізують різні раси людей.

 

Американські індіанці страшенно шанують соняшник. Але, на відміну від українців, вони його не лузають, сидячи на лавочках, а готують з насіння несподівано широкий асортимент страв. Лоїс продемонструвала на майстер-класі, як буквально за 15 хвилин із кількох жменьок насіння зготувати чудесні соняшникові пляцки. Якщо гострі зупи з паприкою мають небагато шансів прижитися у меню делікатних галичан, то соняшникові пляцки – якраз навпаки. Процес приготування нагадує приготування дерунів.

Отже, для їх приготування потрібно: 3 склянки лущеного соняшника, 3 склянки води, 5 столових ложок кукурудзяного борошна, 1 столова ложка цукру, соняшникова олія. Насіння з водою змішуємо на сковорідці та доводимо до кипіння на великому вогні. Зменшуємо вогонь і тушкуємо 15 хвилин, поки майже вся вода не випарується. Залишки води зливаємо. Насіння кидаємо до кухонного комбайна і подрібнюємо разом з борошном та цукром 3 хвилини. З утвореної суміші руками формуємо невеличкі пляцки і смажимо на олії по 2-3 хвилини з кожного боку. Лоїс радить подавати їх теплими з якоюсь мармулядою.

Соняшникові пляцки можуть бути як закускою, так і десертом або ж основною стравою, бо вони достатньо калорійні. Якщо увімкнути  фантазію і додати замість цукру сіль плюс перетерту цибульку з часничком, то можна вже буде давати майстер-класи індіанцям!

 

Наталка ГОЛОМІДОВА