Восени 2012 року атмосфера в «Галці», що Бельведерській, нагадувала Європу напередодні встановлення фашистських диктатур. У країні буяли чергові вибори, які – хоч і могли стати останніми в нашій новітній історії – здається, цікавили переважно самих кандидатів. Всі решта ставилися скептично як до кампанії, так і до її результатів.  Загальні настрої Станіславова концентрувалися у невибагливій  «Галці», в яку приблизно з дев’ятої ранку стікалося чимало учасників містерії.

Тут можна було зустріти кандидатів, які спілкувалися з представниками інвесторів.  Гнучких політконсультантів, які приносили готівку журналістам. Журналістів, які у масі проклинали Партію регіонів, але брали гроші і від неї також. Незалежних громадських діячів, які були не проти продати себе кандидатам. І просто «мислячий очерет» – розчарований і зневірений.

Над зібранням панував цинізм – розлогий, як сигаретний дим. Всі розуміли, до чого йде; всі знали, що потрібно робити; і ніхто не бажав бути першим. Приклад Віталія Запорожця хоч і надихав, але впирався в перспективу довічного ув’язнення. Потенційні революціонери – замість того, аби йти будувати барикади – замовляли собі «ще по сто», адже виборча кампанія вносила жвавий фінансовий струмінь у зазвичай спокійне і не надто грошовите життя Франківська. Здавалося, ледь не кожний підписав сам із собою мовчазний пакт: заробити тут і зараз, а повстати вже потім. Знаючи, що «потім» все одно зазвичай не наступає.

Наскільки я можу судити, у міжвоєнній Європі відбувалося щось подібне. Одні ідеали вже встигли вивітритися, інші ще не з’явилися, і обивателі «жили на повну» – як їм це дозволяла  скромна фантазія і бюджет. Цінності помінялися місцями – люди соромилися бути чесними, мажорні спекулянти являли приклад для наслідування, гідність легко конвертувалася, і ніхто не вірив «всім тим нагорі». Ситуація настільки схожа на сучасну Україну, що можна навіть подивуватися історичному процесу, який вперто повзе по своїй спіралі, незважаючи на людські уявлення та наше відчуття власної значимості.

Власне, до чого це все. Кожний із нас долучився до творення існуючої політичної ситуації. Не варто обманюватися перспективою 2015 року: та (анти)фашистська диктатура, яка сьогодні складається в Україні, знайде, що підпалити заради нагнітання істерії та своєї перемоги. Але не варто і впадати у розпач: якщо ми сьогодні не знаємо лідерів майбутнього спротиву, це не означає, що їх немає. Можливо, вони сидять тут же, у «Галці», за сусіднім столиком (єдине місце, де їх не варто шукати – керівні органи сучасної квазі-опозиції). Мій улюблений приклад – Мустафа Кемаль Ататюрк, якого  також ніхто не знав до оборони Дарданелл.

Головне – попрощатися з хибною думкою, що все можна вирішити в «правовому полі». Бо ніякого «правового поля» тут вже не існує. А етап озброєної боротьби зі своєю владою проходили – в тій чи іншій формі – чи не всі демократичні країни.

Краще проти влади, ніж один проти одного. І якщо за рік-два «Галка» перетвориться на штаб – честь і хвала всім, хто в ній збирався.

Дмитро Бушуєв, соціальний філософ