Один з найгарніших парадоксів світу закручений, неначе пружина, у тому керунку, що про майбутнє, якого ще нема, ми здатні думати і говорити тільки думаючи і говорячи про минуле, якого вже нема. Але якщо знання про минуле, себто пам’ять, є одним з найвагоміших доказів існування Бога, то і майбутнє – незнання про майбутнє – теж є тою вагомою рисою, яка проводить межу між людським і Божим.

Уся радість, дарована людям, полягає у тому, що нічого не знати наперед. Всілякі прогнози і планування здійснюються настільки, наскільки ми закорінені у своєму минулому, у своєму досвіді, у тому, що було, у архетипах, які створюють ті обставини, які дають нам ілюзію якоїсь понадчасової візії.

Що б там не казали футурологи, що б не чинили люди, які прораховують, що може з ними статися, торжество Божої справедливості виявляється у тому, що усе буде так, як ніхто не сподівався. Різноманітні незаперечні факти про письменників-фантастів, котрі передбачили дирижаблі і генну інженерію за пару десятиліть наперед, тільки підтверджують положення про невідомість майбутнього.

Сидячи біля ліжка смертельно хворого близького, ніколи не можна планувати його похорону, бо нічого не відомо – цілком може статися так, що цей смертельно хворий буде мусити залагоджувати якісь побутові деталі, які стосуватимуться похорону того, хто – будучи молодим і цілком здоровим – за цим хворим доглядав.

У нашій культурі люблять переповідати про передбачливих. Про тих, які відкладали на чорний день. Але у нашій культурі нема жодної оповіді про те, що той, кому настав чорний день, зрозумів, що саме цей день є його чорним. Абсолютна більшість скарбів залишається невикористаною. Абсолютна більшість смертей приходить неочікувано.

Коли ми з братом були зовсім малими, ми створили нелегальну організацію «Ліс». Нам ніхто не розповідав про героїку лісової партизанки – надто суперечливе було ставлення до неї у тих, хто нам щось розповідав. Ми її створили самі. Мабуть, таким був дух часу або позачасовий дух, який ми відчули. Ми навіть написали статут. Перший пункт був таким – бути готовим до лісу. Ми, малі діти, у яких була чудесна родина, просторий дім, якісна школа і всяке таке, якось зрозуміли, що все те, що у нас є, може закінчитися у будь-який момент. І тому – треба бути готовим до лісу. До прийняття втрат, до втечі, до бою, до виживання, до часових метаморфоз.

Тепер, після кількох десятиліть, я дивуюся, наскільки мудрими можуть бути діти. І дивуюся, якими наївними можуть бути очікування і сподівання, які не тримаються на готовності до несподіваних і небезпечних розгортань часової спіралі.

За цей час я вислухав сотні прогнозів на майбутнє. Починаючи від трактувань провидиці Ванги до переконливих графіків зростання у різних галузях. Я вже пережив кілька кінців світу і кілька кінців нафти. Потепління і похолодання. Стискання і розтискання галактик. Декларовану перемогу над туберкульозом, остаточну смерть бенгальських тигрів, зникнення Венеції, навіть якусь таку параною, як нудний і безпонтовий цілковитий комунізм, не кажучи вже про кінець історії… А я далі мию начиння, набираючи до мидниці води з криниці, мию шматкою з марлі, потому полочу горнятка і тарелі свіжою водою, а помиї виливаю на город – під яблуні, гортензії, виноград.

Ніколи не вгадуй, з якого боку хтось вирішить нанести удар – кажу я собі. Якщо будеш вгадувати і прораховувати, обов’язково помилишся і пропустиш. Так каже добра наука. Просто реагуй на те, що стається, будь у тому, що станеться і може статися.

Адекватна реакція, так званий таймінг, надійніший від прогнозів. Адже метеорологи, політологи, футурологи існують для того, щоби помилятися. Щоби вичислений кінець світу виявився попросту холодним вітряним днем, на який можна зреагувати адекватно. Так, що твоє уявлення про світ і життя, виявляється, від цього не зміниться. Якийсь светер, парасоля, дощовик, надійні черевики.   

Головне – бути готовим до свого лісу, який, насправді, може виявитися зовсім не таким, до якого ти був готовим. Але все одно – нехай очікування того, що може бути завтра, не перешкодить жити сьогодні. А вгадувати майбутнє – марна справа, бо не людська.  

І чи не однаково в такому разі, що буде далі? Якщо далі буде і ти будеш таким самим, але трохи іншим. Гайта вйо, вішта вйо. В тім є Божа сила.

Тарас ПРОХАСЬКО