Сьогодні в церкві слухала священика і не могла не звертати увагу на його мову – дияспорську, наче й українську, але з чітким англійським акцентом, і ці його «парафіяльні», «ковертки» і «дольяри» звучать вже якоюсь зовсім не по-нашому. Найцікавіше те, що мені воно здалося якимось таким милим, нагадало мені мого вуйка, точніше навіть не мого, а маминого, вуйка Михася з Америки. Колись, у воєнні роки він пішов служити в таємну організацію, як потім довідались рідні – в СС, а тому залишатися жити в Україні було рівноцінним смерті або засиллю. До того ж пфід підозрою опинялася вся сім’я. Тоді доволі непевними шляхами він опинився в Америці. «В Нев-Йорку» – як він зазвичай писав. 

Я завжди пригадую, з яким захопленням бабуся розповідала про нього. Він був неймовірно начитаним та інтелігентним, завжди цікавий співрозмовник, завжди найвеселіший у компанії. У моїй уяві він був справжнім взірцем для наслідування. Я навіть трохи пам’ятаю його. Не пригадую, коли зустрілась з ним вперше, але точно пам’ятаю, що коли була в третьому класі, він якраз приїжджав на Україну, спілкувався зі мною англійською, дуже хвалив і тішився. Дав мені моїх перших 20 доларів…

І от пригадуючи туманно ці дитячі роки, я чітко пам’ятаю, що саме тоді я для себе відкрила Америку, через свого вуйка Михася – завжди такого охайного, стрункого (хоч і з паличкою), інтелігентного, з неймовірними розповідями про дороги і взуття, яке не мокне в дощ, який завжди привозив нам американських жуйок і питався «How do you do?», і його дивну мову, наче українську, але наче й не дуже…

Він був українським американцем, ідеальним з моєї точки зору.  Він вільно володів англійською, працював в американській друкарні, жив у самому центрі Манхеттена і страшенно хотів дожити віку на Україні. Йому залежало на тім, аби спочити саме там. Але не склалося, нажаль. Мені дуже гірко з того приводу, що він не дожив до мого приїзду в «Нев-Йорк», бо я б дуже хотіла, щоб Америку для мене відкривав саме він. Таку Америку, яку він бачив і знав.

Сьогодні я маю лише одну людину – мого друга – який є вихідцем з України і який мені нагадує мого вуйка. Своїм стилем життя, мовою, прагненнями і поведінкою. З-поміж численних українців, яких довелося тут зустріти, він – єдиний. Решта – люд, який терпіти не може Україну, однак англійської ніхто вперто вчити не буде, «ну бо а нашо?» Ну так, якщо живеш малими общинами «своїх» і спілкуєшся лише українською?  Так, «нашо?»…

Куди дівається ота інтелігенція, яка, за словами стурбованих політиків вся виїжджає за кордон? Може вона тримає курс на Європу чи Китай, а може губиться в дорозі посеред океанів? Не знаю, та точно кажу, тут їх обмаль. Ні, тут заробітчани. Тут не шукайте.

Ірина Малиновська, Нью-Йорк