У сучасній колективній пам’яті про архетипний образ чарівного цвіту папороті, який – всупереч твердженням учених – все ж таки можна знайти лише однієї літньої ночі, стерлося найголовніше. Тепер уже мало хто знає, пощо той цвіт шукати. Знаємо, що він дасть щастя, але не тямимо, яким чином. Прагматики надіються разом зі цвітом отримати неймовірний скарб, романтики сподіваються величезної любові (до того ж, як то переважно буває, у романтиків виникають поважні проблеми з чіткістю формулювання цієї величезної любові – чи то ти будеш любити, чи то тебе, чи один раз аж до смерті, чи на кожному кроці). Натомість у вихідних даних про чарівну квітку вказано зовсім інше. Ніяких скарбів, здоров’я і любові, ніякого пасивного щастя. Хоча насправді все це може бути, але не відразу, і чи буде все це, чи ні, залежатиме вже від тебе. Тому, що єдиним безпосереднім наслідком знайденого і спожитого цвіту є те, що той хтось почне чути і розуміти мову звірів, птахів, дерев, трави, вод і вітрів, каміння і насіння. Власне таке розуміння вважалося колись найбільшим дивом,  найвищим таланом, найнадійнішою запорукою щастя. При цьому не заперечувалося, що краще з мудрим згубити, як з дурним знайти.

У неказковій, науковій мові цей талант називається екологічною свідомістю. І хоча – прийнято вважати – українська земля багата талантами, якраз із таким маємо певні труднощі. Доволі поважні, якщо вже доводиться покладатися на магічний цвіт.

Зрештою, якраз у цьому немає нічого дивного. Екологічну свідомість, головним пунктом якої є розуміння пов’язаності всього зі всім, можна вважати найвищим рівнем колективної свідомості, для досягнення якого потрібно перейти через багато нижчих щаблів, наприклад, через свідомість національну, потім державну, правову, історичну, громадську і громадянську, ще якусь. Бо неможливо бачити, як ти пов’язаний з усім іншим, коли не бачиш самого себе.

В кожному разі екологічної свідомості у нас наразі нема. І це є незаперечним екологічним фактором, який треба враховувати так само, як і брак йоду у певних місцевостях, який виразно впливає на розумові здібності людей. І це при тому, що саме українська земля стала місцем великого уроку з Чорнобилем, від якого залишилося мало користі. Правдоподібно, потрібно речей показовіших, чогось такого, що у школі називають наочним приладдям. Чогось такого, як смердюча, гірка і кольорова питна вода (це, принаймні, час від часу нагадує про «погану екологію» – саме так вживають у нас поняття «екологія», навіть не думаючи про те, що сама екологія поганою бути не може).

Відсутність екологічної свідомості є настільки тотальною, що її позбавлені навіть ті провідники народу, від яких залежить стратегія і завтрашня життєздатність. Цілком закономірно для країни, яка вперше за багато десятиріч повертається до ще одного засадничого усвідомлення – приватної власності. Однак зрозуміла приватновласницька гарячка не заперечує ще одного закону екології – ніщо не дається задурно.

Варто собі пригадати досвід старіших країн, в яких теж колись не зважали на «спільний дім», щоби отримати більші первинні статки, а потім десятиліттями вкладали набагато більше коштів і праці, щоб якось виправити те, що понаробляли.

Сланцевий газ – це якраз той скарб, який краще з мудрим згубити, як з дурним знайти. Він може обернутися добром тільки тоді, коли вже вмієш розуміти мову усього живого і неживого. В інакшому разі будеш працювати на ліки.

Віра у скарб, який порятує, настільки сильна, що якось забувається навіть те, що теперішні провідники країни попросту не здатні хоч щось зробити більш-менш добре, не кажучи вже про так звану користь для народу. Адже варто усвідомити, що от ця влада ніби ще існує, працює, а насправді пора вже думати про те, як згодом доведеться ліквідовувати катастрофічні наслідки її діяльності.

Патріотичні вигуки, що і ми не гірші від москаля, що і у нас є газ, закликають до прірви. Наївно думати, що цей газ дасть щастя, багатство і незалежність. По-перше, за нього доведеться заплатити якістю життя. По-друге, і так відомо, хто у даній ситуації стане завдяки ньому багатшим. По-третє, залежність від російського газу є наслідком залежності, а не російського газу (так алкоголік вважає причиною своєї біди існування алкоголю).

Нехай здається, що відмова від розробок цього скарбу відповідає інтересам Москви. Але краще притримати скарб на потому.

Тарас ПРОХАСЬКО