Днями

АНАЛІЗИ

Знайомий лікар розповів.

…Направили якось у нашу поліклініку двох практикантів з університету – Василя і Павла. Розважалися вони тут вони по-чорному. Весь персонал не знав, що йому робити: чи то вмирати зі сміху, чи то скаржитися на дружків в деканат. Особливо ж запам’ятався один випадок. Зазвичай зранку хлопці брали з собою щось з гуртожитку, щоб підкріпитися, але того дня їх стипендії вистачило тільки на батон і на пляшку лимонаду. Якраз коли вони їли, двері в їхню підсобку прочинилися і з-за них показалося чарівне дівоче обличчя. Дівчина запитала: “Це лабораторія?” Моментально набувши солідного вигляду, Василь запитав: “Так, а що вам потрібно?” – Та я… аналізи здати», – і дівчина почервоніла. «О, що там у вас?» – вмить підхопив Павло. «Це… сеча», – прошепотіла дівчина. «Коли набирали?» – «Як було сказано – до шостої ранку…» – «О, свіженька! Несіть на стіл, а то ми, дивіться, вчорашнє п’ємо», – Василь показав пальцем на склянку, наповнену жовтуватою рідиною. Дівчина сильно зблідла, але баночку віддала. «Це все?» – з непідробним розчаруванням запитав Павло. «Так, – ще тихіше пробурмотіла дівчина. – А що, ще щось треба?» – «Ну, а ви як думали, – разом закричали дружки. – Нам навіть на хліб нема що намастити!..» Добре, що у медсестри, яка якраз проходила біля підсобки, під рукою був нашатир.

 

Якось

ДЕСАНТ

Сталося це в часи моєї служби в армії. Самі знаєте, ближче до дембеля починаєш придумувати собі всякі розваги і способи приємно провести час. Так от, одним з таких способів було проводити в казарму жінок не зовсім важкої поведінки. Так би все це і йшло тихо-мирно, поки одного разу нас (дембелів, п’ять чоловік) не спалив черговий бригади. Ну, він мужик нормальний був, так, для виду, покричав, але попередив, ще, мовляв, раз таке побачу – демобілізація може відкластися на пару місяців. Далі сама історія. До дівчат хочеться, а через двері не проведеш. Ну, придумали сумку типу “мрія окупанта” прив’язувати стропами від парашутів і спускати її через вікно – добре, що другий поверх, невисоко. Дівчатка по одній залазили в сумку, і ми їх щасливо піднімали, а потім так само спускали вниз. У той страшний день відповідальним у бригаді був злющий майор (життя його образило – підполковника йому не давали, от він і ходив злий, як пес). Словом, засік він, як ми дівчат піднімаємо, підкрався тихенько, дівчат відігнав і сам заліз у сумку. На вулиці темно і зверху не видно, кого піднімаєш. Так от, підняли ми його до рівня нашого вікна, а він як закричить на нас… Ну, а ми як правильні солдати стали по стійці смирно… Результат: по три доби гауптвахти на кожного і зламана нога майора.

Колись

ШОСТИЙ

 

Колись багато років тому актриса театру ім. Лесі Українки Галя Дашевська вийшла заміж за нападаючого футбольної команди «ЦСКА» Колю Маношина. В один з перших днів подружнього життя вони вечеряли в ресторані Будинку актора, і Галя побачила за одним із столиків великого актора Леоніда Маркова. «Пішли, – потягнула вона Маношина, – ми з Льончиком в одному театрі працюємо, я вас познайомлю!». Маношин упирався щосили: «Та чого я піду, він мене і так не знає!..» Але Дашевська таки дотягнула Колю до Маркова: «Ось, Льончику, знайомся: це мій чоловік!». Вже добряче до того моменту вгашений Марков оглянув Маношина з-під важких повік і похмуро запитав: «Шостий, так?» Коля, який все життя грав під шостим номером, мало не розплакався:«Дивіться, знає!!»